Розділ 35

ВАЛЕРІЯ

У Кам'яній долині, на відміну від столиці царювало справжнє бабине літо. Захищена грядою високих гір від холодних вітрів, вона мала теплий м'який клімат. Повітря пахло нагрітим каменем та гіркими травами. 

Шлях сюди зайняв майже тиждень. Валерія була втомлена дорогою, але краєвид, що відкрився перед нею, змусив її випростатися в сідлі. Долина нагадувала величезну чашу, обрамлену скелями.

— Ми вдома, — тихо сказав Станіслав і на губах з’явилася сумна посмішка.

Пів року тому він покинув це місце з надією кращого життя та не збирався повертатися сюди. Але його власні рішення внесли корективи. Зустрівшись поглядом з дружиною, він посміхнувся м'якше, ніжніше.

— Як тобі?..

— Тут гарно. — сказала вона, і її губи також сіпнулися в усмішці.

Через кілька хвилин вони під'їхали до двоповерхового будинку із сірого каменю. Зовні він був схожий на маленьку фортецю та не вражав розкішшю, але від нього віяло надійністю.

Станіслав допоміг Валерії злізти з коня.

— Це мій родовий будинок. Сподіваюся тобі буде тут зручно, — ніяково промовив він, ведучи її до входу.

— У тебе чудовий дім, — щиро відповіла вона, оглядаючи кам’яну кладку порослу диким виноградом. — Мені подобається, Славо.

Станіслав вдячно схилив голову вбік, взявшись за масивну залізну ручку. Важкі дубові двері відчинилися з глухим скрипом. Їх зустрів вузький прохолодний коридор. Підлогу вистилали стерті від часу кам’яні плити, а на стінах висіли залізні гачки для плащів та зброї. Звідти вони відразу потрапили до великої вітальні. Валерія підняла голову, провівши поглядом потемнілі від часу балки на стелі та масивну люстру, що висіла над довгим дерев’яним столом. У викладеному каменем камінні тлів вогонь, наповнюючи кімнату м’яким теплом. Над ним висів вже вицвілий від часу герб — лев на щиті.

Саме тут їх і зустріли слуги. Першим виступив уперед старий управитель Марк, опираючись на палицю. Поруч із ним стояла куховарка Міра, витираючи руки об фартух. За кілька хвилин до них приєдналися ще кілька слуг. Відтоді як рід почав бідніти, штат значно зменшився й тепер налічував лише п’ять осіб.

— Доброго дня, пан… пані. Ми раді вашому поверненню, — Марк перевів погляд на Валерію, на мить зупинившись на її волоссі. — Ми чекали вас тільки увечері. 

Валерія помітила в їхніх очах не стільки радість, скільки настороженість та тривогу. Всередині все стиснулося. Увесь тиждень вона уявляла як пройде ця зустріч. 

Дівчина всміхнулася їм своєю найкращою, найтеплішою усмішкою, намагаючись показати, що вона не горда принцеса. Вона взагалі вже не принцеса…

Скільки б вона не повторювала, що для неї титул не важливий, його відсутність гнітила. Але не настільки, як відсутність родового прізвища. Якби вона вийшла заміж за принца при ній залишилося б «де Аурельо». А тепер…

Вона довго думала над ритуалом, який провів батько. Він мав відрізати її від всього роду, зробити її чужою. Але скільки дівчина не прислухалася до себе, вона не відчувала змін. Можливо так і має бути.

Зустрівшись поглядом зі Славою, Валерія підняла кутики губ. Він як Олекса міг зчитати її настрій. Їй цього не хотілося. Досить вже того, що вона бачила, що він гризе себе, що привіз її сюди, і що через нього вона все втратила.

Дівчина перестала його запевнювати, що не шкодує ні про що. Вона просто сідала йому на коліна, зариваючись обличчям у м'яке довге волосся. Їм обом потрібен час, щоб прийняти наслідки вибору.

— Дякую, Марку, Міра, Якове, Даміре, Ліно, — Станіслав обвів слуг поглядом, назвавши всіх поіменно. Всі окрім Ліни були знайомі йому ще з дитинства, — Це моя дружина — Валерія… Кам’яна, — перед тим, як сказати прізвище, чоловік стиснув долоню Рії. Вона відповіла йому схвальним кивком.

— З поверненням пане! Вітаємо у Долині, пані! Ваша кімната вже давно готова.

Тримаючись за руки, Станіслав та Валерія пішли до сходів, які вели на другий поверх. Кам’яні східці були вузькі й круті, стерті кроками тих, хто ходив тут понад сто років. Дівчина йшла повільно за ним, тримаючи чоловіка за руку. Його тепло, що торкалося долоні, розтоплювало крижані тенета страху.

З маленького віконця падало яскраве світло. Десь унизу тихо потріскував камін, але з кожним кроком звук згасав, поступаючись тиші другого поверху. Довгий, вузький коридор зустрів їх напівтемрявою й скрипом дерев’яної підлоги. На стінах висіли трохи вицвілі від часу гобелени та портрети предків Станіслава.

Чоловік зупинився біля одних із дверей і на мить стиснув руку дружини сильніше. За дверима виявилася простора спальня з великим вікном, що виходило на задній двір. Біля нього — стіл та зручне крісло. Широке ліжко з важкими дерев’яними стовпами стояло біля стіни, над ним висів балдахін. Навпроти ліжка знаходився камін. У кутку стояли кілька великих скринь для речей.

Зачинивши двері на ключ, Станіслав полегшено видихнув. Валерія повільно пройшла кімнатою, оглядаючи її. Визирнула з вікна.

— Мені подобається. — повернувши голову вона подарувала йому ще одну посмішку. — Коли ти мені покажеш Долину?

Чоловік здавлено розсміявся, сідаючи на край ліжка, та поплескавши по місцю поруч.

— Не все відразу, люба. Нам треба відпочити з дороги.

Дівчина підійшла, сідаючи поряд.

— Як гадаєш, я сподобалася слугам?

Станіслав здивовано звів брови.

— Звичайно. — вигукнув він, та підняв руку, торкнувшись пальцями щоки дружини. — Вони тебе полюблять, ось побачиш. 

* * *

Відразу після обіду Станіслав пішов у свій кабінет розбиратися з паперами. Валерія залишилася у вітальні, розмістившись у глибокому кріслі біля каміну. Під час обіду, коли служниця виносила страви, дівчина почувала себе ніяково. Попри шлюб зі Славою, вона була тут чужинкою. Час від часу дівчина ловила на собі мимобіжні погляди.

«Це мені лише здається, — зітхнула вона, звівшись з крісла. — Все через те, що я тут новенька. Слава сказав, що я їм сподобалася. Він їх добре знає»