Розділ 34

ВАЛЕРІЯ 

Валерія сиділа на довгій лаві не відриваючи погляду від вікна. Пройшов вже майже тиждень, як брат поїхав у столицю. Відтоді за нього не було нічого відомо. 

Щоб чимось зайняти голову та руки вона почала готувати. Перші спроби не увінчалися успіхом: майже відразу як взяла в руки ніж порізала палець, а потім не догледіла у печі — все згоріло. Це засмучувало її, навіть попри підтримку чоловіка. Раз у два дні до них приходила жінка та готувала їжу. У селі вже пішли чутки, що тут переховується принцеса втікачка. 

— Поклади це, — казав Станіслав, коли вона вкотре брала ніж щоб нарізати овочі. — Мені шкода твоїх рук. Тобі не обов'язково цим займатися.

Валерія погоджувалася, йшла, сідала на лаву біля вікна, поки він доробляв суп. Але надовго її не вистачало. Тоді вона починала сердитися та ставала до столу поряд.

— Мені треба щось робити, щоб не збожеволіти.

Цей день не став виключенням. Закінчивши з обідом, дівчина сіла на лаву щоб перепочити. Раптом тишу розірвав тупіт копит, змітаючи залишки втоми.

Схопившись на ноги, Валерія кинулася на поріг. У дворі було багато людей, але її погляд відразу зачепився за світле волосся брата. Зістрибнувши з коня, Олекса дав знак зупинитися своїй охороні. 

Дівчина стояла нерухомо, притиснувши долоні до грудей. Серце стукало часто. Ноги налились важкістю. Яку звістку приніс їй брат?

На поріг вийшов Станіслав, тримаючи руку на руківці меча.

* * *

ОЛЕКСА 

Олекса не поспішав підходити до них. Він стояв, відвернувшись до свого коня. Чоловік дивився в одну точну над горизонтом, спиною відчуваючи її присутність. Знав, що вона чекає, й скоріш за все намагається приховати страх. Це у неї виходило погано. Він навіть так чув, як злякано б'ється її серце.

Зітхнувши, Олекса змусив себе повернутися. Йому хотілося відтягнути цей момент до останнього. У нього не було сил для цієї розмови. Останньої…

Здавалося він постарів на років десять за півтора тижня і одночасно знов повернувся у свої сімнадцять.

— Валеріє, — почав він сухо, але голос здригнувся, видаючи справжні емоції. 

Чоловік повернув голову до своєї охорони. Ті зрозумівши його без слів, відвернулися. Олекса швидко підійшов, згрібши сестру в обійми, прикусивши до болю губи, щоб стримати непрохані сльози. Вона, застигла, переставши дихати.

— Що сказав імператор? — напружено спитав Станіслав.

Олекса кілька секунд мовчав, а потім на мить стиснувши обійми, відпустив зробивши, крок назад.

— Ви вільні, — голос прозвучав хрипло, важко, ніби це йому коштувало зусиль. Чоловік хилитнув головою у бік свого коня, й тільки зараз Валерія побачила що біля неї стоїть її гніда кобила.

Кутики губ Олекси сіпнулися в посмішці.

— Мені дозволили віддати тобі її. Там ще є скриня з речами. Занесіть у дім.

Чоловіки з охорони відразу кинулися виконувати наказ принца, відчеплюючи важку скриню. Олекса сам підійшов та підвів до неї кобилу.

Валерія шмигнула носом, піднявши руку, торкаючись м'якої гриви. Сльози опалили очі.

— Дякую, Олексо.

— Нема за що, Лерунь, — він гірко зітхнув. — Ти зробила свій вибір і вороття вже не буде. Чутки про ваш шлюб вже вийшли за межі палацу. Я більше не зможу тебе захистити. Батько… — Олекса на мить замислився, чи варто казати правду. — Він був дуже злий. Не захотів читати твого листа, — засунув руку за пазуху та витягнув звідси сувій. — Це копія наказу… Ти більше не принцеса де Аурельо.

Валерія зблідла. Вона очікувала цього, але почути це вголос було наче отримати удар під дих.

— Заходь, — тихо промовила вона. — Ти з дороги, напевно, голодний.

* * *

ВАЛЕРІЯ 

Всередині будинку пахло печеним м'ясом та овочами. Олекса з подивом спостерігав, як його сестра — принцеса, яка ніколи не тримала нічого важче голки, вправно орудує біля печі. Вона подала йому тарілку з гарячим рагу.

Олекса обережно зачерпнув ложкою.

— Трошки пересолила, — зауважив він, усміхаючись краєчками губ. — Але смачно. Справді смачно. Хто б міг подумати.

— Дякую, — дівчина почервоніла, кинувши погляд на чоловіка. Станіслав стояв, прихилившись до стіни. — З такою підтримкою, здається, я все можу, — вони обмінялися ніжними поглядами.

— Знаєш, — почав Олекса, відклавши ложку. — На останній Раді за тебе заступилася Софія. Я був вражений. Вона розмовляла з ними наче вмілий дипломат. Філіп хотів щоб тебе повернули силою, і більшість радників були на їхньому боці.

Посмішка згасла в очах Валерії. 

— На мене батько навіть не дивився. Коли я тоді повернувся він сказав, що розчарований. Але вона… Вона ніби казала те саме, але її слова були більш… влучними. Я ніколи не бачив її такою спокійною. Ми всі були на нервах.

Дівчина здивовано підняла брови.

— Софія?

— Так, — тихо розсміявся. — Мені здається, ти на неї вплинула сильніше ніж ми думали. Вона більше не дитина.

Валерія посміхнулася, похитавши головою. Їй важко вірилося, що їх замріяна сестричка, яка ще місяць тому щебетала тільки про сукні та прикраси, могла вплинути на Малу Раду. У грудях потепліло. Валерія відчула, як її наповнює гордість.

— Бережи їх, — простягнувши руку, дівчина накрила долоню брата своєю. — І батька… — замовкла на якусь мить. — Я не хочу, щоб через мене ви сварилися.

— Куди ви тепер? — спитав Олекса, повернувши голову до Станіслава.

— У Долину.

Олекса кивнув якимось своїм думкам. У кімнаті знов повисло мовчання. Вони обидва розуміли, що прощаються на роки, а може й назавжди.

Важко зітхнувши, Олекса нарешті піднявся на ноги. Йому треба було вже повертатися у столицю.

Змахнувши тильною стороною долоні сльози, Валерія швидко обійшла стіл, притягуючи брата до себе. Їй стільки хотілося ще йому сказати, але всі слова застрягли у горлі. Проковтнувши клубок, дівчина відступила вбік.