Розділ 33

СОФІЯ 

Софія лежала на ліжку Мирослави, згадуючи вчорашній вечір. Кожен раз коли небо розривав новий спалах блискавки її починало трусити та хотілося сховатися під ковдрою. Молодша сестра тихо сопіла на іншій половині ліжка. Заснувши у кабінеті батька, вона так і не прокидалася залишок ночі.

Софія із заздрістю поглядала у її бік. Їй тоді ледь вдалося стриматися, щоб не кинутися до батька наввипередки з сестрою. Дівчинці було прикро та соромно, що молодша на три роки Мирослава майже не боялася грози. 

Софія переживала, що батько не повірить їм, та відправить відразу назад, але, здається, все пройшло чудово.

Вчора ввечері вона так само лежала у ліжку, слухаючи як дощ стукає по шибках. План виник раптово, коли вікна покоїв здригнулися від гуркоту грому. Зірвавши ковдру дівчинка кинулася до Мирослави. Сестра вже майже дрімала за столом. 

Софія втягнула носом повітря відчувши дивний металевий запах.

— Миро?.. — прошепотіла, зробивши обережник крок. Нога торкнулася чогось і у ту ж мить кімнату осяяло яскраве світло, що вдарило їй в очі. Мирослава здригнулася, рвучко повернувшись. У її руках блиснув кинджал.

Софія витріщилася на зброю в руках сестри.

— Миро? Це що таке? Ти з розуму зійшла? — схопилася за серце дівчина, замружившись.

Дівчинка зіскочила зі стільця та підійшла до неї, прошепотівши щось. Світло перестало бити в очі сестри. Нахилившись, вона підчепила пальцями тонку срібну нитку, що до цього була натягнута біля дверей.

— Софі?.. Чому ти тут? — розгублено кліпнула.

— Батько знає чим ти займаєшся?

Мирослава гучно зітхнула, звівши очі до стелі.

— Якщо ти не розкажеш. Чому ти тут?

Покрутивши головою, Софія знайшла поглядом крісло та поспішила впасти туди.

— Треба твоя допомога, сестро.

Дівчина швидко переказала свій план. Мирослава стояла мовчки, розгублено кліпаючи віями.

— Я думала, що її викрали…

Софія похитала головою.

— Рія втекла та встигла навіть одружитися з тим зброєносцем. Це Олекса сказав. 

Очі молодшої принцеси стали схожі на два блакитні блюдця. 

— Батько розлючений, він навіть не захотів прочитати її листа. — продовжила Софія. — Олекса обіцяв їй допомогти, щоб за ними перестали полювати, але навряд у нього самого щось вийде. Треба…

— … требушет, — сухо закінчила Мирослава.

— Требу що? — перепитала Софія. 

— Облогова машина для руйнування мурів, — пояснила Мирослава.

Софія скривилася.

— Не розумію, як тобі це може подобатися.

Дівчинка розвела руками, кутики губ стрибнули вгору.

Раптом тишу розірвав гучний гуркіт грому, змусивши обох дівчат підстрибнути.

— А ти казала, що не боїшся! — радісно зашепотіла Софія, схопившись руками за груди.

Мирослава кинула на неї злий погляд.

— Я й не боюся, це лише погода, — ображено підтиснувши губи, вона пройшла до ліжка та взяла теплу хустку. — Ходімо. 

* * *

На наступний день 

Софія квапливо йшла коридором намагаючись щоб каблуки туфель не видавали гучних звуків. Позаду за нею дріботіла Мирослава.

— Ти ж не думаєш, що після вчорашнього я буду мовчки сидіти у своїх покоях? — важко дихаючи, шепотіла дівчинка.

— Миро, це вже серйозно. Там вирішуються державні питання. Якщо нас спіймають, батько посадить під замок до кінця року! — прошипіла Софія, різко зупиняючись.

— Тому, пропоную тобі помовчати та швидше йти. Засідання Малої Ради вже почалося.

Софія насупилася, але нічого не відповіла. Вони вже майже підійшли до місця де за важким гобеленом ховалися непримітні дерев'яні двері. Потаємний хід привів їх до вузької ніші з вузькою решіткою, що виходила прямо до зали де збиралася Мала Рада. 

* * *

Мала Рада

У залі панувала напружена тиша. Імператор сидів на чолі столу, його обличчя було ніби висіченою з каменю маскою. По праву руку далі ао столу від нього сидів Олекса, зціпивши пальці в замок на дерев'яній стільниці. Його обличчя було напруженим, губи міцно стиснуті. 

По ліву руку імператора — Філіп, відкинувшись на спинку стільця та склавши руки на грудях. Блакитні очі час від часу кидали блискавки у бік старшого брата.

— Це ганьба! Я не розумію чого ми ще чекаємо? — молодший син імператора піддався вперед, спершись долонями на стіль. — Ми маємо діяти радикально! Валерію повернути. Від Станіслава треба негайно позбутися поки чутки про їхній шлюб не вийшли за межі палацу. 

— Шлюб вже було консумовано! Це легко підтвердити магічно.

Обличчя Філіпа спотворила гримаса огиди.

— Це твоя провина, брате! — сказав він, стрельнувши поглядом через стіл. — Ти дозволив цьому статися! Всі знають, що вона твоя улюблениця. Тільки вона подивиться на тебе жалісними очима ти відразу готовий зробити все, що попросить. 

Олекса насупив брови.

— Я й не приховую цього. Уявляєш, брате, для мене важливо щоб мої сестри були щасливі. Я жодного разу не зробив нічого, що заплямувало честь родини.

— Саме це й сталося. Якщо імператор дозволить я поїду у те село та поверну Валерію.

— І що далі? — Олекса піддався вперед, люто стрельнувши поглядом.

— Ми оголосимо, що вона була викрадена. А потім знайдемо їй іншого чоловіка далеко звідси. За хорошу плату її заберуть навіть зіпсовану. Та й навряд хтось відмовиться породичатися з нами. Це врятує честь династії.

Радники почали схвально кивати, перешіптуючись. Для більшості план Філіпа здавався логічним та практичним.

Олекса стиснув кулаки, щоб стримати новий спалах гніву. Вони говорили про його сестру, як товар, який треба швидше перепродати. Кров била у скроні. Олекса розумів, що слабкість у цьому питанні може поставити під питання майбутнє усієї його родини. Але Рія також була його родиною. До того ж те що пропонував Філіп — пряме порушення закону.