Розділ 32

СТАНІСЛАВ 

У сільському будиночку на краю села панувала тиша, яку ледь порушувало потріскування вугілля у печі.

Валерія лежала, поклавши голову на плече чоловіка, погладжуючи пальцями темне волосся на його грудях. Трохи повернувши голову вона м'яко торкнулася губами його шиї. Зітхнула, замружившись.

— З тобою все добре?.. — схвильовано прошепотів Станіслав, відчувши як раптом напружилося її тіло.

Дівчина повела плечем, уткнувшись носом у трохи вологе після купання волосся, та втягуючи носом приємний аромат трав'яного мила.

— Звичайно, коханий, — у голосі звучала посмішка. — Я просто трохи задумалася.

 Але він відчував, що щось не так. Попри те що останні два дні пройшли чудово, вона час від часу ніби застигала, заглиблюючись у думки. І він навіть знав про що саме могла думати: від Олекси поки не було жодної звістки. 

Чоловік ковзнувши долонею по вигинам її тіла, міцніше притиснув дружину до себе. Йому подобалося торкатися, відчуваючи під пальцями теплу, оксамитову шкіру. У такі миті чоловікові не вірилося, що поряд з ним справжня принцеса. Що він, син збіднілого дворянина, зміг полонити серце доньки імператора. Вона могла купатися у розкоші до кінця своїх днів якби не це.

Десь у глибині душі він боявся, що Рія колись пожалкує. Він гадки не мав що робитиме тоді. Усе його життя тепер крутилося навколо неї. Зникне вона, зникне й світло, залишивши його знов на мертвих руїнах Кам'яної долини.

* * *

ВАЛЕРІЯ 

Його мозолисті пальці були неймовірно ніжними. Їй подобалося лежати поряд з ним оголеною, відчувати кожен вигин гарячого на дотик тіла. Сором'язливість зникла ще тоді у першу ніч, замість неї прийшов якийсь незрозумілий спокій і… щастя.

Врешті, під розмірений стукіт серця Валерія заснула. Але спокій тривав недовго, тільки її дихання вирівнялося в сон увірвався кошмар.

Вона стояла за головною брамою палацу, босі ноги пік холод кам’яних плит, що вкривали двір. Це не був дім який вона пам’ятала. Він змінився. Він став іншим. Зникли високі колони, що підпирали балкон над головним входом. Не виднілися крони дерев із саду.

Зробивши крок, Валерія зайшлася в судомному кашлі. Повітря миттєво наповнилося їдким чорним димом, що застилав зір. Біла цегла потемніла від кіптяви, а з розбитих вікон, наче з відкритих ран, виривалися язики червоного полум’я. 

На сходах, посеред попелища, стояла постать у білій сукні. Її світле довге волосся дико куйовдили пориви вітру.

— Ма-а-мо?.. — дівчина судомно ковтнула ротом гаряче повітря, зробивши обережний, невпевнений крок уперед. Жінка на сходах була копією покійної імператриці.

Здригнувшись, вона повільно підняла голову подивившись на неї білими сліпими очима. По шкірі Валерії прокотилася хвиля крижаного жаху.

— Ти бачиш, що наробила? Це ціна твого вибору! — голос матері звучав не з її вуст, а ніби звідусіль. Глухо та потойбічно. — Ти загубила наш рід!

Валерія хотіла щось вигукнути, виправдатися, але слова застрягли в горлі. Світ навколо блимнув, викривляючись. В одну мить вона опинилася посеред незнайомого коридору.

Дівчина подивилася під ноги і здригнулася від огиди. Під ногами хлюпало. На білих мармурових плитах розтікалися темні калюжі крові. Валерія скрикнула, відсахнулася і ледь не впала, перечепившись через щось м'яке.

На підлозі всюди лежали люди: чоловіки й жінки з таким же світлим золотавим волоссям, як у неї, але в дивному, химерному одязі. На них були широкі камзоли з мереживними комірами, пишні багатошарові сукні з тугими корсетами та незвичні капелюхи — вона ніколи не бачила нічого подібного. Це вбрання належало не їхній епосі, воно здавалося прибулим із якогось далекого майбутнього.

Куди б вона не глянула скрізь були понівечені тіла. Валерія, задихаючись від жаху, кинулася бігти. Коридор витягувався, закручувався, перетворюючись на нескінченний лабіринт. Вона нервово озиралася, а навздогін їй летів в'язкий шепіт. 

— Це ти нас вбила…

Дівчина бігла, не бачачи дороги. Раптом прямо зі стін, із густого диму, висунулися десятки кістлявих рук. Пальці з обкусаними нігтями впилися в її зап’ястя, обпікаючи шкіру крижаним холодом. Вони тягнули її кудись. Валерія закричала, відчайдушно намагаючись вирватися, але підлога під ногами раптом зникла. Вона спіткнулася і полетіла в темну прірву…

Несподівано повіяло теплом. Але не тим, що було до цього, це тепло було приємним.

Дівчина відчула, що більше нікуди не падає. Валерія обережно відкрила очі, уставившись перед собою. Вона стояла посеред залитої м'яким світлом невеликої кімнати мисливського будиночка. З прочиненого вікна долинав спів птахів та шелест лісу.

На дивані, що виглядав занадто дорогим для цього місця сиділа молода пара. Вони були одягнуті так наче готувалися до коронації: вбрання з червоного шовку оздоблене золотою ниткою, масивні плащі з фібулою у формі голови лева.

Чоловік повернув голову до неї, ніби відчув її присутність. Валерія забула як дихати — його брови мали той самий характерний «кутик» з одного боку, як у Станіслава, і ті ж самі теплі карі очі.

Він посміхнувся кутиками губ, а потім перевів погляд на жінку біля себе, вона тримала у руках немовля, загорнуте в золоте полотно. В очах чоловіка з'явилася ніжність.

— Мій маленький мідний принц… — прошепотів він.

Жінка підняла на нього темно-зелені очі й вони обидва всміхнулися.

Валерії стало ніяково що вона стала непроханим свідком чужого щастя. Але разом з цим вона відчувала себе тут на місці. Ніби ось це був справжній світ. Її світ. Дівчина відчула, як серце поступово перестає калатати наче навіжене. Валерія полегшено розсміялася, зробивши крок уперед.

Тільки вона це зробила знов ніби нізвідки пролунав глухий і холодний голос матері:

— Ось це твій світ.

Кімната перед нею блимнула, знов змінившись на залитий кров'ю коридор.