31.1

ЯРОСЛАВ 

За стінами палацу лютувала негода. Вітер вив у камінній трубі, наче примара яка не знайшла спокій на тому світі. Дощ стукав у великі вікна імператорського кабінету.

Двері тихо рипнули. Чоловік підняв голову від стосу паперів, що лежали на дубовому столі. На порозі тримаючись за руки та тулячись одна до одної стояли його молодші доньки Софія та Мирослава. На обох дівчатах були довгі нічні сорочки та теплі хустки накинуті на плечі.

— Батьку, — тихо озвалася Софія. Обличчя дівчини було блідим. — Можна до тебе? У нашому крилі страшно. Мирослава злякалася.

На підтвердження її слів дівчинка сильніше притулилася до сестри, коли дощ розірвав гучний звук грому. 

Імператор потер втомлені очі. Спочатку йому хотілося відмовити, сказати, що у нього важливі державні справи і що у них є служниці. Але благальний погляд Мирослави зупинив його.

— Заходьте, — зітхнув він, вказуючи на м'які пуфи біля стіни. — Але сидіть тихо. У мене багато роботи.

Дівчата прошмигнули всереду, наче мишенята, влаштувавшись на пуфах. Софія дістала п'яльця з вишивкою, а молодша принцеса притулилася до неї, опустивши задумливий погляд на складені на колінах пальці.

У кабінеті панувала тиша, яку порушував лише шурхіт пергаменту та тріск дров у каміні. Імператор Ярослав деякий час читав доповіді з кордонів, але думками він був далеко. Стиснувши щелепу, чоловік, взяв перо, поставивши швидкий підпис. Він був злий. За один тиждень його розчарували одночасно двоє дітей. 

Валерія була слухняною дитиною, проте не позбавлена юнацького норову. З нею завжди було легко домовитися, знайти ключик до серця. Він тоді не думав, що вона ослухається його прямого наказу. Дарма.

Другим розчаруванням став старший син.

Раптом небо розколола сліпуча блискавка, за нею пролунав страшний гуркіт грому. Вікна затремтіли.

Софія підскочила, стиснувши голку у руці, тіло дрібно тремтіло. Мирослава скрикнула через кілька секунд як пролунав гуркіт, затуливши вуха руками. 

Зробивши глибокий вдих-видих Софія кинула на сестру швидкий, значущий погляд і ледь помітно кивнула. Серце все ще вистукувало шалений ритм.

Мирослава підхопилася з пуфа та підбігла до батьківського крісла.

— Тату! — вона простягнула до нього руки, як це робила коли була ще зовсім маленькою. — Мені дуже страшно! Можна до тебе?

Чоловік відклав перо подивившись на найменшу дитину. Глибокі зморшки на чолі розгладилися.

— Йди сюди, Миро, — відсунувши крісло, він підхопив доньку на руки, саджаючи собі на коліна. — Це лише погода. Тут тобі нічого не зашкодить.

Софія, скориставшись моментом, підсунула свій пуф до батьківського крісла, продовжуючи вдавати, що вишиває, нашорошивши вуха.

Мирослава притулилася до грудей батька. Стримавши тихий схлип дівчинка підняла на нього величезні блакитні очі.

— Тату… — прошепотіла вона. — Я так сумую за Лерою.

Рука імператора, яка гладила її по волоссю, завмерла.

— Мирославо.

— Я хочу щоб ти перестав на неї сердитися, — швидко поки він не перебив, сказала вона. — Я хочу щоб все було як раніше. Вона завжди мені читала казки, коли я не могла заснути. А тепер її немає… — схлипнула, міцно обіймаючи батька.

Імператор важко зітхнув, дивлячись у простір перед собою, та продовжуючи гладити волосся доньки.

— Вона сама обрала свій шлях, доню.

— Яку казку вона тобі читала? Можливо батько її знає? — втрутилася Софія, пальці дівчини міцно стиснули дерев'яні п'яльця.

— Про принцесу Долунай та музиканта Ваїля, — відповіла Мирослава. Імператор здригнувся, ніби йому дали під дих. Спина напружилася. На мить в очах спалахнула недовіра. Він знав цю казку. Точніше це була навіть не казка. Принцеса Долунай справді існувала далеко на сході. Після того як султан стратив її коханого з яким вона намагалася втекти, дівчина стрибнула зі скелі у море. Султан залишився один проклятий власним рішенням. За легендою він так і не знайшов спокій досі блукаючи по землі.

Холод пробіг по його спині.

«Чому ти розказувала саме цю історію?» 

Згадалося, що він сам хотів зробити те саме. І разом з цим перед очима постало заплакане обличчя Валерії коли вона благала його дати дозвіл на шлюб.

«Чи змогла б ти зробити те саме?» — йому не хотілося це перевіряти.

Гнів у душі поступився місцем липкому страху. Чоловік швидко прогнав його, повертаючись у реальність до Мирослави.

— Це сумна казка, доню, — хрипло промовив він. — Давай я розкажу тобі іншу: про сніжно білого коня та його маленького вершника.

Він почав говорити. Його глибокий, розмірений голос заколисував, перекриваючи шум негоди. Мирослава слухала, кліпаючи повіками, які ставали все важчими. Вже за десять хвилин її дихання стало рівним і вона заснула, прихилившись до його грудей.

Імператор кивнув Софії, що вже також позіхала на пуфі, щоб покликала служницю. Дівчинка навшпиньках вибігла за двері, повернувшись з худенькою низькою жінкою.

Окинувши її поглядом імператор зітхнув. Навряд та зможе підняти Мирославу не розбудивши — за останній рік донька підросла та стала важчою.

— Я сам, — буркнув собі під ніс. 

Чоловік обережно підвівся, тримаючи сонну дитину на руках. Забравши вишивку, Софія пішла слідом, тримаючись трохи позаду. Вони рушили темними коридорами. Вартові витягувалися в струнку, проводжаючи поглядами правителя. 

У спальні Мирослави пахло воском, деревом та олією для змащування клинків. Чоловік роззирнувся шукаючи звідки долинав дивний аромат. Поклавши дитину на ліжко, імператор вкрив її ковдрою.

— Я залишуся сьогодні тут на випадок, якщо вона прокинеться. Щоб не злякалася. Добраніч, Ваша Величносте, — Софія схилила голову в поклоні.

Кинувши м'який погляд на доньку, чоловік кивнув. Йому треба було повертатися до справ. Вийшовши в коридор імператор повернув вбік до сходів. Але пройшовши кілька метрів зупинився. Перед ним були двері які останні дні він намагався оминати. Гнів та образа розвертали слизькі кільця кожен раз коли доводилося згадувати доньку яка тут жила.