Розділ 31

ВАЛЕРІЯ 

Вона сиділа на ліжку, закутавшись у ковдру та не відриваючи скляний погляд від стіни навпроти. Брат поїхав, забравши з собою людей імператора.

Він не знав, що останній раз вона плакала по справжньому ще у палаці у той день коли вони закрили її в кімнаті. Зараз це було майже грою. Їй не стало проблем викликати у себе сльози. Вона зробила б все щоб похитнути Олексу та врятувати їх. Старший брат завжди був слабкий до її сліз. Дівчина була майже впевнена, що після він не зможе забрати їх у столицю. Але чи зможе Олекса вплинути на батька?

Стиснувши губи у тонку лінію Валерія відігнала від себе суперечливі думки. Їй зовсім не було шкода брата. Не після того, що він зробив три дні тому. Її совість була чистою.

Станіслав підійшов до неї, поклавши згорток на ліжко.

— Що це? — дівчина звела очі.

— Сукня та нічна сорочка. Тобі треба переодягнутися. Місцева жителька віддала майже задарма. Ще я придбав нам їжі, має вистачити на кілька днів.

Валерія знов втупилася у стіну.

— Думаєш нам варто тут залишатися? — сухо спитала вона.

Станіслав зітхнув:

— У нас немає вибору.

Дівчина не стала відповідати, прихилившись скронею до холодної стіни.

Кинувши на неї погляд чоловік пішов до столу та став розкладати продукти, щоб хоч чимось зайняти руки.

* * *

ОЛЕКСА 

У покоях батька стояла могильна тиша відтоді як Олекса закінчив доповідь. Молодий чоловік стояв перед масивним дерев'яним столом опустивши очі. Імператор сидів нерухомо ніби був частиною цього інтер'єру. 

Якби той кричав чи хоча б стукнув кулаком по столу йому стало б легше. Коли імператор заговорив, його голос був рівним та холодним, як лезо кинджала, що входить під ребра.

— Ти розчарував мене, сину, — промовив він, навіть не дивлячись на нього, стиснувши пальцями край книжки, яку перед цим читав. — Я думав, що виховав воїна, майбутнього правителя. А ти повернувся ні з чим, дозволивши сестрі та тому низькорідному собаці обвести тебе навколо пальця.

— Я не міг вчинити інакше, батьку, — глухо відповів Олекса. — Прочитайте її листа. 

Імператор скосив очі на край столу де лежав не розгорнутий сувій.

— Не бачу потреби, — майже відразу відвів від нього погляд як від чогось неважливого та прямо подивився на сина. В синіх очах блиснула сталь. — Якщо ти не зміг виконати такий простий наказ, як ти збираєшся правити у майбутньому цією країною? 

Олекса здригнувся, ніби отримав ляпас. Це було серйозно. До цього батько ніколи не сумнівався у його праві на спадок.

— Я подумаю над цим. А тепер геть з моїх очей. Та забери це, — кивнув на сувій на краю столу.

Принц мовчки схилив голову. Сперечатися було марно. Молодий чоловік розвернувся та вийшов, проігнорувавши останній наказ.

Він швидко йшов коридором міцно зціпивши щелепу. Гнів, сором, втома, все змішалося в їдке зілля, що спалювало тепер зсередини. Йому треба було побути одному, щоб якось привести думки до тями.

— Олексо! — з-за рогу до нього бігла Софія, підхопивши пишні спідниці ніжно фіалкової сукні. — Ти повернувся!

Порівнявшись з ним, дівчинка схопила його за руку, зазираючи в очі.

— Ну що? Ти її знайшов? Де вона? Чому ти сам?

Олекса вирвав руку, гнівно зиркнувши у бік молодшої сестри. 

— Йди до себе, Софіє, — кинув він навіть не зменшуючи кроку. — Мені зараз не до тебе. 

— Але я ж хвилювалася! — вона не відставала, дрібочучи слідом. — Ти мусиш мені все розказати! Це ж моя сестра!

Олекса нічого не відповів. Вони вже опинилися у вітальні його покоїв. Луїса сиділа на дивані біля вікна, тримаючи у п'яльця. Побачивши чоловіка жінка скочила на ноги, забувши про вишивку. Вона відразу все зрозуміла по його блідому напруженому обличчю.

— Софіє, йди до себе, — твердо сказала жінка, перегороджуючи дівчинці шлях. — Поговорите потім.

Олекса скориставшись моментом зайшов у свій кабінет і з гуркотом закрив за собою двері. Замок клацнув, засвітившись білим світлом.

Нарешті він зміг видихнути, притулившись чолом до прохолодної дерев'яної поверхні. Аж раптом з іншого боку, щось з силою гупнуло об двері.

 Бам! Бам! Бам!

— Олексо! Відчиняй! — голос Софії був сповнений обурення. — Ти не можеш просто ігнорувати мене, коли справа стосується нашої сім'ї! Я маю право знати!

— Софіє, припини негайно! — почувся твердий голос Луїси, але стукіт після цього не припинився.

Олекса загарчав від люті, руки стиснулися в кулаки. Повернувши ключ він рвучко відчинив двері всередину. Софія стояла з піднятим кулаком, щоб знову постукати. Побачивши перекошене від гніву обличчя брата вона на мить завмерла, злякано ковтнувши слину. 

— Заходь! — гаркнув він, схопивши її за лікоть та затягуючи всередину. Двері з гуркотом зачинилися перед носом розгубленої Луїси.

Відпустивши руку сестри, Олекса пройшов углиб кімнати на впав у крісло біля каміна, витягнувши довгі ноги. Дівчинка потерла лікоть, який трохи почав нити, та пішла за ним. Цікавість вже давно змінилася тривогою.

— Ти бачив її? — тихо спитала вона, слухаючи як він гучно дихає, відкинувши голову на спинку крісла. — Як вона там?

Олекса деякий час мовчав, дивлячись кудись у стелю:

— Вона вийшла заміж, — глухо скав він.

Софія зойкнула, закривши рот долонею, очі розширилися від шоку.

— Заміж?.. Але це ж означає… — замовкла, переварюючи новину.

— По закону ми не можемо її вже повернути.

Софія повільно опустилася в крісло навпроти нього. 

— Що сказав батько? — ледь чутно спитала вона.

Олекса гірко посміхнувся, піднявши голову та подивишись на сестру.

— Він сказав, що розчарований в мені. Сумнівається чи зможу я носити корону, якщо не впорався з такою дрібницею… — зітхнув. — Можливо я дійсно не гідний бути його спадкоємцем.