30.1

Чоловік похитнувся, ноги підкосилися, ніби в одну мить втратили опору. Він важко опустився на коліна перед нею, не звертаючи уваги на холодну брудну підлогу.

— Що ж ти наробила, Ріє?.. — прошепотів він, простягнувши руки і притягнувши її до себе. — Боги, що ж ти наробила… Як же нам тепер бути? — глухо спитав він у порожнечу.

Валерія притиснулася до нього, відчуваючи, як тремтять його плечі. Дівчина завмерла, а потім ковтнула сльози:

— Допоможи нам. Відпусти нас, Олексо! Ми поїдемо. Далеко. Про нас ніхто не почує. Скажете, що я пішла служити богам... або що я померла. Я не прошу у вас прощення. Тільки… дайте мені можливість бути з ним!

Вона відсторонилася, заглядаючи йому у вічі з відчайдушною надією.

Олекса дивився на неї довгу хвилину. Потім його погляд ковзнув на її босі, посинілі від холоду ноги. Він зняв свій плащ і дбайливо закутав дівчину, а потім узяв за руки та допоміг піднятися на ноги.

— Ти вся тремниш.

Валерія судомно схлипнула, знов опинившись в обіймах брата. Долоні гладили спину, намагаючись віддати хоч трохи тепла. Кожен раз коли від неї долинав звук всередині щось рвалося.

Підтиснувши губи, щоб стримати власний потік сліз, Олекса повільно перевів очі на Станіслава і його погляд знову став важким. Обличчя колишнього зброєносця спотворювала гримаса болі. Він стояв з опущеними плечима, не відводячи погляду від Валерії.

 Принц дивився на чоловіка, який вкрав його сестру, ще задовго до того, як вони покинули палац.

* * *

Тиша у будинку здавалася гучною. Вони сиділи за дерев'яним столом майже не дивлячись один на одного. Змочивши носову хустинку у холодній воді, Валерія підняла руку, обережно торкнувшись розпухлої вилиці чоловіка. Станіслав мимоволі сіпнувся. 

— Потерпи. Ще трошки, — лагідно прошепотіла вона, витираючи кров. 

Олекса сидів навпроти, спостерігаючи за ними з-під насуплених брів. Він дивився, з якою ніжністю сестра обробляє рани свого чоловіка, і як Станіслав, попри біль, намагався посміхнутися їй очима.

Від цього видовища ставало важко на серці, бо він мав привезти їх у палац. Але після всього що побачив…

Принц важко зітхнув, провівши долонею по обличчю.

— Слухайте мене уважно, — його голос пролунав глухо, порушуючи тишу. Валерія і Станіслав завмерли, повернувшись до нього. — Я повернуся в палац та поговорю з батьком… — він замовк підбираючи слова. — Розмова буде нелегкою, але я спробую зробити усе, щоб вас більше не переслідували і ви змогли поїхати у Кам'яну долину.

— Олексо... — очі Валерії знову наповнилися сльозами.

— Але, — принц підняв палець, зупиняючи її. — Ви не повинні зараз покидати село. І взагалі вам краще не висовуватися зайвий раз. Дайте мені час усе владнати, — чоловік перевів важкий погляд на Станіслава. — Ти мене зрозумів? 

— Зрозумів, — кивнув Станіслав, дивлячись прямо в очі своєму принцові. — Дякую тобі. За все.

Олекса лише відмахнувся, а потім нахилився до своєї сумки, що лежала поруч.

— Ріє, напиши листа батькові, — дістав звідти пергамент та вугільний олівець та поклав на стіл перед сестрою.

Дівчина кивнула, підсунувши до себе аркуш. Руки тремтіли. Їй хотілося вірити що цей лист буде щось значити, що батько помилує її та дасть їм спокій. 

Вона писала швидко, сльози крапали на папір, розмиваючи літери. Закінчивши, через деякий час, дівчина згорнула сувій і передала його братові. Зітхнула, опустивши очі:

— Передай йому... що я люблю його. Попри все…

Олекса сховав листа за пазуху та повільно підвівся на ноги. Обійшов стіл, зупинившись біля сестри. Скочивши, дівчина міцно обійняла його за талію, притиснувшись на мить до широких грудей. Нагнувшись, Олекса поцілував сестру у чоло та відступивши перевів знов погляд на Станіслава.

— Бережи її, — це було не прохання, а наказ. — Якщо з неї впаде хоч волосина ти пожалкуєш, що колись приїхав у столицю.  

— Ціною власного життя, — тихо відповів Станіслав, схиливши голову.

Олекса розвернувшись, вийшов за двері, вже не озираючись. Надворі займався світанок. Гвардійці стояли розслаблено перемовляючись, але відразу як він вийшов встали рівно, поклавши руки на зброю. 

Побачивши принца, капітан виступив уперед, зазираючи йому за спину.

— Ваша Високосте? Де втікачі?

— Ми повертаємося, — обірвав його Олекса крижаним тоном.

Він підійшов до свого коня і одним рухом злетів у сідло.

Капітан розгублено кліпнув очима.

— Але... Ваша Високосте, а як же принцеса? Імператор наказав...

Олекса натягнув повіддя, змушуючи коня розвернутися. 

— Їдемо до імператора!