Розділ 30

ОЛЕКСА 

Сон як рукою зняло. Будинок здригнувся, так що зі стелі посипався пил. Дерев'яні двері затряслися від сильного удару, ніби в них били тараном.

Дівчина рвучко сіла на ліжку, натягнувши ковдру на себе, золоте сплутане волосся розкинулося по плечах. На ній була лише тонка нижня сорочка, що трохи з'їхала, оголюючи плече.

 Почувши звук, Станіслав відразу скочив на ноги. Рука швидко знайшла руківку меча, що стояв біля ліжка. Стиснувши його обома руками, чоловік заступив собою дружину. 

— Відчиняй! — пролунав з-за дверей голос, від якого у Валерії похололо всередині.

Наступної миті засув спалахнув білим світлом. Метал заскреготав, і його вирвало, кинувши посеред кімнати. Двері розчахнулися, вдарившись об стіну.

На порозі стояв Олекса. За його спиною виднілися шоломи гвардійців, чувся брязкіт зброї.

Принц зробив крок усередину. Його погляд метнувся по кімнаті відразу помічаючи все: розкиданий одяг, залишки їжі на столі, зім'яте простирадло та сестру, що стояла напівроздягнута біля ліжка. Перед неї в одній сорочці з мечем у руках стояв його колишній зброєносець.

Обличчя Олекси, зазвичай стримане, спотворила гримаса люті. За його спиною перешіптувалися гвардійці.

— Геть! — гаркнув він через плече. — Нікому не заходити! Залишайтеся зовні!

Він з гуркотом зачинив двері, кинувши погляд на вирваний магією засув.

У кімнаті впала важка тиша. Деякий час вони просто стояли один навпроти одного. Олекса повільно перевів погляд на Станіслава. Його груди важко здіймалися.

— Що ти зробив? — прошипів він крізь зціплені зуби. — Що ти, в біса, наробив?!

Станіслав зробив крок вперед, стискаючи руківку меча, готовий будь-якої миті стати на захист своєї сім'ї.

— Олексо, послухай... — почав він, намагаючись говорити спокійно.

— Мовчи!! — заревів принц. — Ти смієш відкривати рот?!

Станіслав здригнувся ніби йому дали ляпас. Чоловік побачив боковим зором Рію, дівчина сіпнулася до його руки, ніби хотіла зупинити. Застигла, майже не кліпаючи дивилася на брата. Очі були сповнені жаху. Станіслав подумки вилаявся. Він розумів, що не зможе підняти меч. Не на очах у дружини. Вона не пробачить собі, якщо він нашкодить її брату. Тоді їхнє життя перетвориться на пекло.

Він повільно розтиснув пальці і меч з брязкотом впав на підлогу.

Олекса важко дихав, ніздрі тріпотіли від погано стриманого гніву. Цей жест покори мав би його хоч трохи заспокоїти, але, здається, тільки підлив олії у вогонь. Принц кинувся на нього, замахуючись кулаком в обличчя. Удар прийшовся у щелепу. Станіслав похитнувся але встояв.

— Зрадник! — Олекса схопив його за грудки, трусонув так, що затріщала тканина сорочки. — Я довіряв тобі! Я називав тебе другом! 

І знов удар. І ще один, цього разу в живіт. Станіслав зігнувся, схопивши ротом повітря, але відповідати не став.

— Ти обрав смерть! — кричав Олекса, голос зривався. — Імператор наказав притягнути тебе в кайданах! Тебе стратять на площі як зрадника! Як ти міг?!

Він знову замахнувся, цілячись у розбите обличчя.

— Ні!!!

Валерія зірвалася з місця. Вона кинулася братові в ноги, вчепившись у його плащ, ледь не поваливши на підлогу.

— Не чіпай його! Олексо, благаю! Зупинись! — вона голосно заридала, захлинаючись сльозами.

Олекса завмер з піднятим кулаком. Він спробував струснути її, але вона трималася мертвою хваткою.

— Відійди, Валеріє! — гаркнув він, не дивлячись на неї.

— Не відійду! Якщо хочеш вбий і мене! Бо я не житиму без нього. — кричала вона, піднявши до нього заплакане обличчя. — Він мій чоловік! Я кохаю його, Олексо! Він ні в чому не винен!

Олекса зціпив зуби. Шкіра на кісточках пальців була збита, забруднена свіжою кров'ю. Грудна клітка судомно піднялася та опустилася, коли він перевів очі на сестру, що плазувала в ногах.

Його власна кров стугоніла у скронях. Йому хотілося крикнути, що вона дурна, що зруйнувала своє майбутнє, зганьбила рід. Що треба було думати головою, а тепер вже пізно. Що він у ній розчарований, йому гидко і вона для нього мертва.

Він відкрив рот, щоб сказати щось жорстоке, щось, що змусить її піднятися. І затнувся.

Валерія дивилася на нього знизу вгору. Великі блакитні очі, що колись сміялися до нього, блищали від благальних сліз.

Олекса раптом побачив у ній не дорослу жінку, а ту маленьку дівчинку, яка обіймала його після смерті матері. Тоді, майже дев’ять років тому, тільки вона наважилася зайти у його темну кімнату. Йому було сімнадцять коли він ледь не кинувся у поховальне вогнище.

Після того до нього боялися підходити, щоб не спровокувати нову істерику. Його магія стала нестабільною. Лише Рія змогла знайти у собі силу, щоб зазирнути до нього. Вона сиділа поруч, тримала його за руку. З них усіх вона була найбільше схожа на матір не тільки зовнішністю, а й тією внутрішньою красою. 

Вона єдина змогла витягнути його з прірви, навчила заново посміхатися. Його маленька сестричка, його Леруня… що тепер тремніла від жаху лежучи у його ногах та благаючи не забирати у неї сенс життя.

Щось всередині нього тріснуло.

Олекса судомно ковтнув. Щелепи звело, на очі, вперше за довгий час, навернулися сльози.