29.1

Він цілував її шию, ключиці, його руки гарячково блукали по її тілу, але в голові набатом билася одна думка: «Швидше! Треба встигнути. Якщо нас знайдуть до того, як ми це зробимо, шлюб визнають недійсним. Імператор забере її, а мене стратять у той же день» 

Від цієї думки холонула кров.  Виснажене пораненням,  безсонними ночами та напругою тіло відмовлялося слухатися. Станіслав відчував, як його власне серце калатає об ребра від тваринного жаху. Він завмер... Руки безсило опустилися. Станіслав відступив на крок, важко дихаючи, і вперся руками об край стільниці.

— Я не можу... — прохрипів він ледь чутно.

Дівчина кліпнула, відкривши очі, не розуміючи чому він зупинився. Ноги все ще трусилися чи то від прохолоди, чи від хвилювання перед першою шлюбною ніччю. 

— Славо?.. 

На обличчі чоловіка був розпач. Він стиснув кулаки так, що побіліли кісточки:

— Пробач мені, — голос зірвався. Йому хотілося вити. — Я не так це уявляв… Ти гідна шовкових простирадл, пелюсток троянд, гідна ніжності... А я притягнув тебе в цю халупу. За нами женуться наче ми якісь звірі! Я так боюся втратити тебе, що... що в мене просто нічого не виходить. Я нікчема!

Він схилив голову, ховаючи очі. Йому здавалося, що це кінець. Якщо він не зможе зараз — усе було дарма.

Валерія дивилася на його згорблену спину, на широкі плечі, що вже тремтіли. Вона відчула, як її власний страх та сором'язливість зникають, розчиняючись у безмежній ніжності до свого чоловіка. Вона не бажала ні шовкових простирадл, ні пишних покоїв, їй хотілося бути з ним у цьому будиночку. Обійняти, забрати собі хоч часточку його тривог, навіть якщо після цього її власні плечі зігнуться під тягарем. Бо він був вартий того.

Валерія глибоко вдихнула, відганяючи паніку, що шепотіла про погоню. Натягнула на обличчя м'яку, заспокійливу усмішку, підійшла до нього ззаду, ковзнувши руками на талію.

— Не кажи так, — тихо сказала вона, притулившись щокою до його спини. — Ти мій чоловік… Я кохаю тебе будь-якого.

Вона розвернула його до себе, взявши за обидві руки. Його очі блищали від сліз сорому, що так і не змогли пролитися.

— Давай, затопимо піч, — буденно запропонувала вона, ніби вони не були втікачами. Ніби їх щастя не могло обірватися у будь-яку мить. — Я поки дістану їжу. У нас же ще залишилося вино?

Станіслав подивився на неї розгублено, але її спокій подіяв як бальзам.

— Так... вино в сумці.

За кілька хвилин у старій печі весело танцював вогонь. Сухі дрова швидко зайнялися, і по кімнаті почало розливатися приємне тепло. Рія знайшла в дорожній сумці хліб, шматок в’яленого м’яса, твердий сир і флягу з вином. Знайшовши тарілку, дівчина розклала все це на неї. На жаль не знайшлося навіть глиняних келихів. 

Вони сіли поруч на лаву. Станіслав усе ще був напруженим, він крутив у руках флягу, що перед цим забрав у неї, та дивився на вогонь.

— Випий, — лагідно наказала Рія не відриваючи від нього погляду. — Це допоможе.

Він зробив великий ковток. Терпке вино теплом потекло по горлу. Дівчина забрала флягу та зробила ще один маленький ковток. Алкоголь притуплював страх, але не настільки щоб вона забула де вони та що за цими стінами.

— Знаєш, — раптом сказала вона, відламуючи шматочок сиру. — Я з дитинства мріяла вийти заміж. Дивилася на батьків, думаючи, що у мене буде так само, — зітхнула. — Коли підросла то зрозуміла, що вони були виключенням і для шлюбу не треба кохання. Після того я почала боятися, що мене видадуть заміж за якогось пихатого принца, якого буде цікавити тільки мій посаг, а не я.

Дівчина ще раз зітхнула. Не довго думаючи Валерія пересіла на коліна до Станіслава. Чоловік інстинктивно обійняв її за талію.

— А зараз я тут,  — продовжила вона, підносячи шматочок сиру до його губ. — З тобою. Віриш?.. Я не жалкую ні про що. Мені добре з тобою тут, у цьому будиночку. Їж.

Станіслав посміхнувся та з’їв сир з її рук, ледь торкнувшись губами пальців.

— Ти неймовірна, Ріє, — прошепотів він. — Я не заслуговую на тебе.

— Заслуговуєш, — вона засміялася, коли він торкнувся носом її шиї. Шкіра вкрилася сиротами. — Ще й як.

Вони пили вино, по черзі з однієї фляги, тихо розмовляючи про якісь дрібниці, дитинство, першу зустріч. Дзвінкий сміх дівчини заповнював кімнату, проганяючи тіні, що ховалися за пічкою. Напруга, що висіла в повітрі, розтанула, як віск. Страх відступив залишаючи лише приємне тепло на рівні грудей.

Станіслав гладив її спину, посміхався, ловив кожне її слово, відчуваючи, як у ньому прокидається щось дике. Первісне. Чоловік вхопив ротом повітря, жар хвилею торкнувся живота, опускаючись все нижче. Кров застукотіла у скронях.

— Ще вина? — запитала Валерія, потягнувшись до фляги.

— До біса вино, — прогарчав він.

Станіслав перехопив її руку, поклавши флягу на стіл, і накрив губи своїми. Цього разу поцілунок був іншим: глибоким, п’янким, спраглим. Валерія відповідала йому з такою ж пристрастю, запускаючи пальці в довге темне волосся. Вона відчула, як змінився він, як напружилися м’язи під сорочкою. Їй більше не було страшно. Ніби її тіло вже давно прийняло його.

Станіслав різко встав, не випускаючи її з обіймів. Його очі потемніли від ледь стриманого бажання. Підхопивши під сідниці він підняв її посадивши на край столу. Дівчина охнула, шумно вдихаючи ротом повітря, коли його руки ковзнули під її сукню, торкаючись стегон. Він обережно, але владно штовхнув її на стіл. 

Тверде дерево торкнулося спини, золота коса була вже розтріпана, й тепер деякі пасма падали на обличчя. Вона дивилася на нього знизу вгору, і у тому погляді було стільки ніжності, стільки обожнювання, що у нього вже не вистачало повітря. Станіслав навис над нею, важко дихаючи:

— Я не віддам тебе нікому, — прогарчав. Серце калатало десь у животі. — Ні твоєму батькові, ні самій богині смерті. Ти тільки моя! Моя!

І стримав своє слово — тепер вона була його. Через деякий час вони заснули в обіймах один одного, щоб вже через кілька годин прокинутися від моторошного звуку за дверима.