Розділ 29

ВАЛЕРІЯ 

Холодний вітер гнав низькі сірі хмари над селом, до ночі мав розпочатися буревій. 

Маленький храм, складений з потемнілого від часу каміння, стояв віддалено від усіх будинків. Навколо не було ні душі.

Станіслав різко зупинив коня, зістрибнув на землю, допомагаючи злізти дівчині. Адреналін вирував у крові. Чоловік постійно озирався, кидав напружені погляди на дорогу, якою вони приїхали. 

— Ти чув? — прошепотіла Рія, вчепившись в його рукав.

Чоловік завмер, прислухаючись, але окрім шуму вітру нічого не чув.

— Ні, — видихнув, стиснувши долоню дівчини. Кілька разів до цього йому здавалося, що він бачив якихось вершників. — Це лише вітер, Ріє. Ходімо.

Вони забігли до храму, закриваючи за собою важкі дерев'яні двері. Всередині пахло сирістю та воском. Тьмяне світло пробивалося через вузькі вікна без скла. Кімнатою гуляв вітер, змушуючи тремтіти полум'я свічок.

Старий жрець у темно-багряній рясі повільно вийшов з-за вівтаря. Він був настільки старим, що здавалося був ровесником цього місяця.

— Ми хочемо одружитися! — випалив Станіслав, не витрачаючи час на привітання. Чоловік витягнув кошель та відрахував кілька золотих монет. — Чим швидше, тим краще.

Жрець повільно підняв водянисті очі та сховав монети у широкому рукаві. Здавалося його зовсім не дивував їхній брудний одяг та перелякане обличчя нареченої.

— Боги не люблять поспіх, — проскрипів він. Човгаючи до вівтаря: — Але навіть вони сліпі до правил коли справа стосується кохання. Йдіть сюди.

Чоловік почав запалювати свічки. Одну. Другу. Четверту. І робив це так повільно, що змушувало Станіслава напружено стискати щелепу. Лік міг йти вже не на години. Якщо вони не встигнуть одружитися та закріпити шлюб їх обох чекатиме страшна кара. Він не міг дозволити, щоб Валерія пережила те саме що її книжкова принцеса. 

Рія стояла поруч, нервово стискаючи пальцями носову хустинку. Серце здавалося калатало десь у горлі. Вона також розуміла, що їх чекатиме смерть, якщо жрець не поквапиться. Хотілося кричати від відчаю, кинутися, благати зробити все швидше. Дівчина дивилася на спину жерця, прислухаючись до звуків ззовні.

— Я поряд, — Станіслав знайшов її долоню та легко стиснув. Його губи зігнулися в теплій посмішці, яка без слів казала «Все. Буде. Добре» Шкіра дівчини здавалася крижаною.

Коли його гаряча долоня стиснула її страх трохи відступив. Дівчина перестала тремтіти, кинувши на чоловіка вдячний погляд.

Жрець розкрив стару книгу:

— Чи береш ти, Станіславе, Валерію за законну дружину?.. Обіцяєш бути поруч із нею у радості та горі, багатстві та злиднях, у хворобі та здоров'ї, поки смерть не розлучить вас?

— Беру, — відповів він дивлячись на неї. Губи дівчини при цьому сіпнулися в посмішці. Станіслав швидко повторив слова за жерцем. — … поки смерть не розлучить нас. 

Священнослужитель повернувся до неї. Валерія ковтнула клубок у горлі, стискаючи пальці Станіслава. Вона не розуміли коли і як, але їй не було вже страшно. Погоня, гнів батька… все це залишилося за цими стінами. Були лише його теплі карі очі, посмішка та обітниці, що лунали між ними.

— Беру тебе, Станіславе, у свого законного чоловіка, — голос майже не тремтів. — Клянуся любити тебе, шанувати, берегти, бути з тобою у радості та горі…

Світ ніби завертівся у вихорі барв, коли замовкли останні слова та жрець зв'язав їхні руки грубою лляною стрічкою.

— Нехай боги стануть свідком цього союзу. Віднині ви чоловік та дружина.

Станіслав видихнув так, ніби скинув важку ношу з плечей. Чоловік притягнув її до себе та поцілував — швидко, гаряче, ніби вона була його жаданим струмком у сухій пустелі. Все. Тепер вони були одружені. Ніхто тепер не забере її у нього. Навіть імператор з його багатотисячним військом. 

Разом з щастям його раптом накрила тривога. Ще не кінець! Їх ще можуть розлучити.

Відступивши від дружини, Станіслав звернувся до жерця.

— Щиро дякуємо, — дістав з кошелю ще одну золоту монету. Стишив голос. — Нам треба місце… щоб побути наодинці. Щоб закріпити союз.

Жрець кивнув, сховавши цю монету до інших.

— Поряд є будиночок, — навіть бровою не повів. Хилитнув головою у бік ледь помітних дверей збоку від вівтаря.

Перезирнувшись, Станіслав та Валерія рушили за ним.

* * *

Всередині було прохолодно. Біля згаслої печі лежала купа дров. Відразу поряд знаходився стіл та довга дерев'яна лава накрита лляною скатертиною. Велике ліжко стояло біля стіни.

Чоловік відразу закрив важкий засув на дверях. У тиші це прозвучало дуже голосно.

Валерія зупинилася посеред кімнати, по шкіри пробігли мурашки. Тіло заціпеніло від страху невідомості.  Вона знала що так має бути й ще вчора хотіла стати з ним одним цілими, але… чомусь саме зараз одна тільки думка змушувала в животі стискатися тугий вузол.

Позаду почулися кроки, її плечі обійняли сильні чоловічі руки. Шию опалило гаряче дихання. Пройшла секунда, друга, він так і стояв, притиснувшись грудьми до її спини та важко дихав. Врешті не витримавши напруги, Валерія повернулася у кільці його рук. 

— Що таке? — голос тремтів.

— Усе добре, — сказав він твердо, але вона все одно відчула брехню.

Піднявши руки, чоловік розв’язав зав’язки її плаща. Важка тканина впала на підлогу, залишивши дівчину в одній тонкій сукні. Станіслав притягнув її до себе, жадібно впиваючись у губи. Це мав бути пристрасний поцілунок. Він жадав цього моменту з першого дня знайомства, і тепер після того, як жрець провів над ними весільний обряд не мало залишитися жодних кордонів.