Розділ 28

Палац у Каталінгу*

Підземелля палацу було просочено запахом сирості та страху, по коридорам гуляли протяги. Ті що сюди потрапляли вже не знали чи побачать знов денне світло.

Кіра сиділа на хиткому дерев'яному стільці посеред камери, нервово перебираючи пальцями складки спідниці. Обличчя жінки набрякло від сліз. Вона час від часу поглядала вбік де на столі лежали знаряддя для тортур.

 Навпроти неї стояв кремезний слідчий, склавши руки на грудях. 

— Куди вони поїхали? Кажи! — його голос гримів, відбиваючись від стін, змушуючи служницю втягувати голову в плечі.

— Я не знаю, — схлипнула жінка. 

— Брешеш! Слуги доповіли, що ви були близькі з принцесою. 

Кіра знов кинула переляканий погляд на стіл. Біля нього спершись на стіну стояв Олекса. Його обличчя нагадувало кам’яну маску.

— Я нічого не знала про втечу. Присягаюся всім що у мене є! Вони перестали спілкуватися перед тим як ви поїхали в Ін-Віталі. Я думала, що вона змирилася… — жінка проковтнула клубок, що став у горлі.

— Розповідай усе, що знаєш! Від цього залежатиме твоє життя. 

— Я… я знала про зустрічі, — прошепотіла вона, облизавши сухі губи. — Вони зустрічалися в саду, у лабіринті. Вночі.

— Як довго?

— Місяць… Може, більше. Але я була там! — Кіра рвучко підвела голову, дивлячись на Олексу, шукаючи в нього порятунку. — Ваша Високосте, між ними не було нічого непоправного. Вони тільки розмовляли і… цілувалися.

Олекса ледь помітно скривився, почувши це. Він відштовхнувся від стіни.

— Досить з неї, — тихо сказав чоловік слідчому, а потім повернувся до Кіри. — Молись, щоб з твоєю пані було все добре, бо інакше ти вже ніколи не вийдеш звідси.

Принц розвернувся і пішов з камери. Коридори верхніх поверхів здавалися сліпуче яскравими після темряви підземелля. Олекса йшов швидко, його чоботи глухо стукали по кам'яним плитам. Чоловік намагався вгамувати бурю, що здіймалася всередині нього.

 «Станіслав, — руки стиснулися в кулаки, від чого побіліли кісточки на пальцях. — Він довіряв йому своє життя, хотів подарувати землі. А той зрадив його, вкравши сестру під самим носом імператорської варти»

— Олексо!

Він різко зупинився. До нього бігла Марія. Шістнадцятирічна сестра виглядала стривоженою.

— Що сталося? Слуги шепочуться, що ви арештували служницю Валерії. Це правда? — різко зупинившись, спитала вона.

Олекса подивився на неї згори вниз, його обличчя залишалося кам'яним.

— Все гаразд, Маріє. Це тебе не стосується. Повертайся у свої покої.

 — Але ж… — почала було вона.

— Йди! — відрубав він тоном, який не терпів заперечень.

Олекса обійшов її та рушив далі. Марія залишилася стояти, провівши його довгим поглядом.

«Невже вона таки втекла з ним?» — дівчина підібгала губи, звузивши очі.

Підібравши спідницю, Марія пішла назад до малої вітальні, що межувала з покоями принцес. Там у глибокому кріслі, згорнувшись немов кішечка, сиділа Софія. Поряд на підлокітнику лежала книжка, яку вона до цього намагалася читати. 

Побачивши сестру, дівчина миттєво скочила на ноги.

— Ну що?

— Він нічого не сказав, але по тому наскільки він злий… вона таки втекла.

Софія охнула закривши рот долонями. 

— Вона не могла! Сестра на це не здатна! А якщо він її викрав? — у очах відобразився жах.

— Не верзи дурниць. Ніби ти не бачила того що відбувалося вчора на бенкеті? Вона сиділа бліда мов смерть, а потім у нашому коридорі з'явився вартовий. А ще я чула, що батько відправив того зброєносця у гарнізон перед цим. Сподіваюся Олекса знайде зрадників, що дозволили тому вкрасти її.

— Але ж… — Софія замовкла, почавши кусати губи. Вона розуміла що буде з тими хто причетний до зникнення сестри.

Відійшовши, вона знов сіла в крісло, взявши до рук книжку.

— Як гадаєш, що буде коли їх знайдуть? — тихо, боючись власних думок, спитала Софія. 

— Не знаю, але сподіваюся про це ніхто не дізнається за межами палацу. Бо тоді тінь впаде на усіх і нас потім ніхто не візьме заміж.

— Зникла наша сестра, а ти тільки про це думаєш, — ображено пирхнула молодша принцеса.

 * * *

Невеликі двері збоку від трону, розчахнулися з глухим ударом. Олекса зайшов відразу знайшовши поглядом батька: імператор заклавши руки за спину міряв кроками підвищення біля покритого золотом крісла. Перед ним стояв Командор імператорської гвардії та троє начальників застав, низько схиливши голови.

— Знайдіть їх, навіть якщо доведеться перевернути все у цій імперії. Кожне село, таверна, ліс. Вони не могли далеко втекти. Якщо хтось буде знати щось про них, але приховає це дорівнюється до зради. Я хочу щоб до вечора знайшли їх!

— Живими, Ваша Величносте? — обережно запитав Командор.

Імператор зупинився. Його обличчя перекосило від люті.

— Принцесу повернути неушкодженою. А того пса… — він подивився на Олексу, ніби роздумував чи вартий син гніву. — Того пса прив'яжіть до коня та притягніть назад в столицю. Я хочу подивитися йому в очі перед тим, як його голова покотиться з плахи.

Командування швидко пішло, отримавши накази. Олекса підійшов до батька, опустивши голову. Він і без слів відчував свою провину. Принц так хвалився що добре розбирається в людях і так помилився пригрівши на грудях справжню змію.

— Дозвольте мені очолити пошуки.

Імператор зміряв його важким поглядом, й через кілька секунд кивнув.

Вклонившись, Олекса вийшов за двері. Діяти треба було негайно. Вони й так втратили дорогоцінні години. 

У коридорі чоловік несподівано побачив Луїсу: дружина стояла притиснувшись до стіни, на її руках тихо сопів маленький Олег.

— Що ти тут робиш? Я сказав залишатися у покоях. — нахмуривши брови, спитав він.

Попри сердитий вираз чоловіка, Луїса зробила крок назустріч. Він був напружений, як струна.