26.1

Ніч опустилася на столицю важким темним покривалом. Селени не було. Вулиці спорожніли тільки згасли останні факели. Залишилися лише вартові на стінах.

Станіслав, закутавшись у плащ, чекав під розлогим дубом біля зовнішньої стіни палацу. Обпечений вогнем бік трохи нив, нагадуючи про те що він зробив для імперії. Образа змушувала міцно стискати губи ігноруючи голоси в голові. Окрім нього у принца була охорона, маги, але тільки він наважився в моменті ризикнути всім. І отримав вигнання.

Рія не претендує на трон. Навіть якби сталося найгірше в імперії були ще принц Філіп та малий Олег. Так чому не дозволити улюбленій дочці самій вибрати пару? Тим паче поряд з ним вона була б коханою, а він би до смерті залишився вірним імператорській родині. Але звичайно ж краще використати її як розмінну монету.

Руки чоловіка стиснулися в кулаки. 

Очікування було недовгим. Нарешті розпочалася зміна варти. Торкнувшись магічного браслету на зап'ясті, Станіслав прошепотів закляття для відводу очей, повітря біля нього наче згустилося. Цього можна було не робити, бо добре ховала темрява. Але додатковий захист не завадить, якщо його магію ще не виключили із захисного плетіння палацу. Якби це вже сталося спроба чарувати відразу підняла б тривогу.

 Втягнувши ніздрями холодне нічне повітря, чоловік поставив ногу на камінь стіни, швидко знаходячи руками виступ за який можна схопитися. Лазити він вчився по горах недалеко від рідного дому. Тому стіни ніколи не були для нього проблемою.

Перевалившись через гребінь високої огорожі він м'яко приземлився на м'яку землю саду. Кинувши швидкі погляди на всі боки, чоловік пішов по вже знайомому маршруту.

У вікні її покоїв було темно. Скоріш за все дівчина вже давно спала і тепер він боявся, що може її налякати. 

На цей раз він вирішив не стукати, щоб не привернути зайву увагу. Проробивши те саме, що й з огорожею, чоловік піднявся на другий поверх та прошепотів кілька заклинань. Дерев'яна стулка відкрилася, впускаючи в кімнату прохолодне повітря. Він безшумно переліз через підвіконня.

Над високою стелею ширяли кілька магічних світильників, що горіли тьмяним блакитним світлом.

На великому ліжку, скрутившись клубочком, лежала Рія. Її плечі здригалися від тихих ридань. 

Станіслав зробив крок, від чого підлога ледь чутно скрипнула. Валерія рвучко підвела голову, й вже відкрила рот щоб закричати. Станіслав метнувся до неї, щоб світло ліхтариків впало на нього.

— Ріє. Це я, — прошепотів він. Серце забилося десь у горлі.

Її очі розширилися, наповнюючись новими сльозами, а потім вона скочила з ліжка, кинувшись йому на шию. 

— Славо? — голос зірвався на хрип. — Як?.. Тебе ж вислали! Батько сказав, що тебе більше немає в місті!

Чоловік ковзнув руками на тонку талію дівчини, міцно притискаючи до себе. Її груди під сукнею швидко піднімалися та опускалися. 

— Я повернувся, — він гладив її по сплутаному волоссю. — Я не міг поїхати без тебе. Я не залишу тебе тут, у цій золотій клітці. Тікаймо зі мною. Зараз!

Валерія завмерла, розгублено кліпнувши.

— Зараз? — перепитала вона. — Але як? У коридорі стоїть варта…

— Через вікно. Як я сюди зайшов, так ми і вийдемо. У нас мало часу.

Дівчина почала нервово кусати губи, вивільнившись з його обіймів.

— Якщо я зараз піду у нас не буде більше можливості бути разом, — прошепотів він, відчуваючи, як пересихає у горлі. — Якщо ми встигнемо втекти далеко та одружитися нас більше ніхто не зможе розлучити!

Валерія вагалась. Все могло статися як в тій книжці, що вона читала. Один невірний крок і голова коханого може опинитися під лезом сокири. 

Вона не могла це витримати. Міцно заплющивши очі, дівчина часто задихала. Вона не могла цього допустити. Тільки не Слава. Тільки не він! Якщо вона помилиться — він загине!

— Чекай! — випустивши з легень повітря, вона кинулася до скрині з прикрасами, що стояла на невеличкому столику перед дзеркалом. Висипавши їх у мішечок, вона відкрила скриню, діставши з неї плащ з каптуром.

Дівчина діяла швидко, її руки майже не тремтіли. До цього вона вже кілька разів думала про втечу та перераховувала у голові де що лежить. Якщо продати сімейні прикраси можна було жити кілька років в достатку.

— Я готова, — видихнула вона, накидаючи плащ поверх сукні.

Станіслав підвів її до вікна. Валерія глянула вниз і серце пішло в п’яти. 

— Я боюся, — прошепотіла вона. 

— Все буде добре. Я буду знизу. Тримайся за виступи. Довірся мені.

Вона кивнула, хоча коліна тремтіли. Перекинувши ногу через підвіконня, дівчина намацала носком туфлі виступ. Це було не дерево на яке вона колись малою лазила. Холодне каміння дряпало руки. Сукня плуталася в ногах, заважаючи рухам. Вона спускалася повільно, затамувавши подих, боячись, що будь-якої миті хтось зайде в кімнату і побачить порожнє вікно. Врешті її ноги торкнулися землі. Станіслав стрибнув перед цим.

— Швидше, — він схопив її за руку не даючи перевести подих.

Вони побігли через сад. Станіслав не наважився більше чаклувати, відчувши зміни у плетінні захисту палацу. 

 Зупиняючись та ховаючись за деревами вони врешті добігли до високого кам'яного паркану, що оточував територію палацу.

Валерія зупинилася, важко дихаючи. Вона подивилася на високу перепону, а потім озирнулася на палац. Серце боляче вдарилося в груди. Там залишилося все її життя: батько, Олекса, Луїса, сестри, новонароджений племінник…

— Ріє? — покликав Станіслав, вже приготувавшись підсадити її.

Губи затряслися. Дівчина підтиснула їх щоб стримати ридання. Там у стінах палацу залишалися всі кого вона любила і кого могла втратити назавжди.

— Я не можу… — прошепотіла ледь чутно. Прикусила губи, давлячи новий схлип. — Боги, чому ж це так важко?!

— Ріє, треба тікати поки нас не помітили вартові, — чоловік напружено прислухався до тиші. 

Дівчина заплакала, сховавши обличчя у долонях. Судомно зітхнувши, чоловік зробив крок, згрібши її в обійми.