Розділ 24

СТАНІСЛАВ

Коли він прокинувся була вже глупа ніч. Чоловік лежав на плащі згорнутому в кілька разів, під ним була тверда земля, але він не відчував холоду. 

Станіслав спробував піднятися, але біль миттєво обпік тіло, вириваючи з губ здавлений стогін.

Почулися кроки, до нього хтось підійшов, присівши.

— Де я?.. — прошепотів чоловік, дивуючись як важко вимовляти слова.

— В наметі цілителів. Ти був поранений. Не намагався рухатися, бо так ще довго не відновишся, — сказав молодий чоловічий голос.

— Принц…

— З ним все добре, він поїхав у столицю. Як тільки глибокі рани почнуть загоюватися тебе також перевезуть.

— Бій…

— Завершився. Відпочивай.

Станіслав полегшено видихнув, закривши очі й майже відразу провалившись у сон.

Прокинувся він знову вже на чомусь м'якішому. Це вже не було схоже на намет цілителів. Його оточували кам'яні стіни з маленькими вікнами під стелею. Біля стін стояли вузькі дерев'яні ліжка де лежали інші поранені. 

«Лазарет»

* * *

Дні у столичному лазареті тягнулися повільно. Стіни тиснули, а запах ліків здавалося в’ївся в шкіру. Станіслав нудьгував, не маючи змоги вправлятися з мечем. Кілька разів йому приносили якісь книги, але він швидко втрачав до них інтерес. До художньої літератури він був прохолодним, а ось історичні трактати могли вкрасти його увагу на години. 

Правий бік, обпечений полум’ям дракониці, гоївся швидко. Завдяки досвідченим магам на шкірі майже не залишалося великих шрамів, але навіть у їхніх силах не було стерти з пам’яті події минулої битви.

Станіслав лежав, дивлячись у стелю. Кожен раз коли він засинав він знов переносився на поле бою де кидався під вогонь дракониці. «Чому він це зробив?» Тоді він діяв інстинктивно. Але якщо треба буде повторити він зробить це ще раз… заради Рії. Вона б йому не пробачила якби він не врятував її брата. Та й він прикипів до Олекси. Заради такого принца можна було ризикнути всім. 

Чоловік терпів все, що було у ці дні. Іноді доводилося стискати зуби, коли цілитель змінював пов’язки й шкіра під ними пекла вогнем, ніби її знову цілувало полум’я дракона.

«Як ти там? Чи знаєш що зі мною?» — у такі миті він думав про кохану.  

Минув тиждень поки він зміг рівно стояти на ногах та повернутися у палац. 

Похитуючись від слабкості, Станіслав брів до своєї кімнати у крилі прислуги. Йому треба було перевдягнутися та з'явитися на очі принца, але той прийшов сам, коли він закінчував умиватися.

Пролунав стук у двері. Чоловік здивовано підняв брову, він нікого не чекав та аж ніяк не сподівався, що принц сам прийде до нього. Витерши обличчя рушником, Станіслав пішов відкривати двері.

— Ваша Величність? — охнув, та поспішно вклонився.

— Як ти? — Олекса зробив крок, обводячи кімнату поглядом.

— Рани вже майже зцілені. Я можу хоч зараз повертатися до роботи.

— Це добре. Мені тебе не вистачало у ці дні, — посміхнувся чоловік. Знайшовши поглядом стілець, сів. — Я хотів поговорити з тобою. Не буду ходити колами. Якби не ти мене б тут не було, тому проси все що хочеш. Я можу дати тобі золото та дружину з князівського роду. Ти заслужив.

Станіслав почервонів, проковтнувши клубок, що несподівано став у горлі. Ноги налилися вагою. 

— Захищати вас мій обов’язок. Ваша вдячність і без того подарунок для мене.

Олекса здавлено розсміявся.

— Не варто соромитися. Ти добре виконав роботу, довів свою вірність та маєш отримати нагороду за це. Так що?

Станіслав переступив з ноги на ногу, питання заводило його у глухий кут. Він не міг сказати те чого справді хотів.

«Князівського роду!» — серце пропустило удар. Рія теж з князівського роду. Чи може він просити її? Йому стало страшно від того, як близько могло бути щастя.

  — Навряд князівна піде за мене, дізнавшись що я володію Кам’яною Долиною. Це дуже неродюча земля.

— Я можу подарувати вам землю. Ти проявив себе, як герой на полі бою. Минуле не гратиме ролі.

.Він повільно похитав головою, вичавлюючи з себе вдячну, але сумну посмішку.

— Ваша Високість… Я не можу… Я безмежно вдячний, але у моєму серці вже є дівчина.

Олекса замислився, подивившись на зброєносця знизу-вгору.

— Не бачу проблем. Ти можеш забрати її у столицю.

— На жаль для неї я нерівня, — сказав, затамувавши дихання. Зрозуміє принц чи ні? — З усіма вашими дарами я ніколи не зможу просити її руки.

— Погано, — кутики губ принца опустилися. — Якщо вона донька Великого князя тоді дійсно не вийде.

Станіслав до болю прикусив щоку, щоб розчарування не з’явилося на обличчі. Чого й треба було очікувати.

— Тоді, отримаєш гроші. Якщо раптом наважишся, приходь, моя пропозиція залишиться в силі, — посміхнувся Олекса, здіймаючись на ноги. — Знайдемо тобі когось. Чекатиму тебе через пів години на тренувальному майданчику.