Розділ 23

ОЛЕКСА 

Через кілька днів у столицю повернулася частина війська, вози з пораненими та загиблими мав прибути пізніше.

Скинувши важкий від дорожнього пилу та бруду плащ, Олекса йшов через широкий коридор у супроводі генерала Фр`анко. Імператор вже чекав у головній залі. 

Двоє вартових відкрили перед ними високі двостулкові двері. У кімнаті було небагато людей, всі були зайняті своїми справами до того, як почулися кроки. 

Філіп сидів за столом, нахмуривши брови. Він якраз перегортав сторінку, коли боковим зором побачив постать старшого брата.

Олекса підійшов, вклонившись батьку, що сидів на чолі столу.

— Ми її вбили, — сказав, шумно випускаючи з легень повітря. Імператор кивнув і чоловік впав на найближчий стілець. — Це була дракониця. Ми її перехопили вже біля кордону з Каталі. Ще кілька днів і вона могла дістатися столиці. Я наказав підрахувати збитки по селам, і тоді буде відомо що робити далі.

— Ви знаєте чого вона залетіла так далеко?

Олекса похитав головою:

— Є кілька припущень… Її могло щось налякати у горах через що вона змушена тікати. Або ж ми знов маємо справу з мисливцями за рубіновою лускою. Цих драконів залишилося дуже мало. Вона б не покинула гори якби… — замислився, — хтось не викрав її яйця.

— Ми заборонили полювати на драконів! — Філіп стиснув руку у кулак.

Олекса пирхнув.

— Наче колись їх це зупиняло.

Імператор сидів мовчки, обдумуючи те що сказав син.

— Треба відправити людей щоб перевірили чорні ринки та порти. Якщо яйце дійсно було вкрадене воно десь з'явиться, — сказав старший принц.

Імператор кивнув, переводячи погляд на генерала Франко, який зайняв своє місце за столом.

Зібрання тривало недовго, через півгодини імператор дозволив Олексі йти до сім'ї. 

* * *

ВАЛЕРІЯ 

За останній тиждень вітальня Луїси стала звичним місцем. Час тягнувся довго. Валерія сиділа методично роблячи стібки на білій шовковій тканині. Думки текли повільно, дуже рідко виходячи за межі кімнати. Дівчина намагалася не думати про те що відбувається зараз за сотні кілометрів від дому. 

Кілька днів тому вона ходила до батька, щоб поговорити про її майбутнє. Він був не дуже налаштований на цю розмову, але вона отримала те що хотіла: запевнення, що підтримає у виборі майбутнього чоловіка.

Від цього спогаду серце забилося десь у горлі, долоні ледь зволожилися від поту.

«Батько дозволить вийти за Славу! Їй не доведеться тікати!»

Тоді вона побоялася відкривати серце до кінця. Розум чомусь кричав: «Мовчи, ще не час!» І чи настане він взагалі? Дівчина намагалася зайняти себе роботою, щоб не думати як там коханий та брат. Бо кожен раз коли важка думка пробиралася у мозок, вона починала плакати. Сльози текли довго, не зупиняючись. І кожен раз дівчина картала себе за те, що сумнівалася чи повернуться вони живими.

Сестри про щось перемовлялися у пів голоса, як за дверима почулися квапливі кроки. Луїса рвучко встала, кинувшись до дверей. У вітальні миттю замовкли всі голоси, бо на порозі з'явився Олекса. Дівчата схопилися на ноги.

— Луїсо, — видихнув він, зариваючись носом у волосся дружини, міцно притискаючи до себе. Тіло на обійми відреагувало болем, більшість ран ще не встигли загоїтися.

— Ти поранений? — її голос тремтів, вона провела рукою по його щоці, прибираючи дорожній бруд.

— Це дрібниці, кохана, — тихо сказав він, цілуючи її в чоло. — Головне, що ми впоралися.

Жінка підтиснула губи, залишивши слова на потім. Олекса відступив від неї, повернувшись до сестер. Дівчата по черзі стали обіймати його, полегшено зітхаючи. Одна лиш Мирослава не зронила жодної сльози, дівчинка як тільки брат її відпустив з обіймів почала засипати його питаннями:

— Розказуй! Який був дракон? Як ви його здолали?

Валерія стояла трохи осторонь. До неї хід ще не дійшов. Полегшення від зустрічі несподівано змінилося липким страхом. Вона дивилася поверх плеча брата на коридор, сподіваючись побачити знайому постать. Її погляд ковзав по вартовим та слугах. Його ніде не було.

Дівчина здригнулася, коли Олекса несподівано міцно обійняв її.

— Лерунь, моя люба, — сказав він, стискаючи її в обіймах.

Вона обійняла його у відповідь, але її серце продовжувало стискатися від жаху. Якщо Слави немає тут це означає… 

Сльози почали палити очі, але вона стримувала їх, прикушуючи губи.

— Все добре. Ми повернулися додому, — Олекса зрозумів її стан по своєму. 

Дівчина відчувала сором, що не може до кінця радіти. Олекса був поруч, вона могла вдихати його аромат, торкатися шкіри, знаючи що він поряд. А ось Слава…

Луїса витерши тильною стороною долоні сльози кинула погляд на Валерію. Вона все зрозуміла.

— Як там Станіслав? З ним все добре? — спитала жінка не приховуючи хвилювання.

Валерія рвучко підняла голову, подивившись на Луїсу з безмежною вдячністю. Разом з цим у животі щось стиснулося, ніби затягнувся тугий вузол.

Олекса відсторонився від сестри.

— Він поки залишився у таборі. Станіслав був сильно поранений, зараз з ним працюють цілителі, — чоловік зробив паузу, похитавши головою. — Якби не він не знаю чи стояв би я перед вами.

— Але він одужає?

— Цілителі обіцяли що поставлять його на ноги за кілька тижнів. У нього організм молодий. Видужає. Зараз його не можна транспортувати, але за кілька днів я планував перевести його у лікарню в столиці.

Як тільки останні слова пролунали в кімнаті, стіна, яку Валерія так відчайдушно намагалася втримати, впала.

Сили покинули її. Ноги підкосилися, вона безсило впала на найближчий стілець. Закривши долонями обличчя, дівчина затрусилась від ридань. Сльози потекли бурхливим потоком, їх вже нічого не тримало.

Олекса був спантеличений такою реакцією. Він швидко підійшов до сестри, сідаючи навколішки біля її стільця, беручи долоню у свою. Біль опік праву ногу, але Олекса не звернув на це уваги.