Розділ 21

ВАЛЕРІЯ 

Вона сиділа на різному стільці з м'якою подушкою, тримаючи в руках п'яльця з натягнутим шовком. Робота не йшла.

— Ай! — тихо зойкнула вона, вкотре вколовши палець голкою.

Маленька краплина крові виступила на шкірі, загрожуючи забруднити білосніжну тканину. Валерія роздратовано відклала вишивку. Думки були далеко звідси. 

Поруч сиділи сестри, теж намагаючись удавати роботу, хоча виходило це погано.

— Треба було їм взяти мене! — раптом вигукнула Мирослава, войовниче змахнувши голкою, наче це був кинджал. В очах горіла не дитяча рішучість. — Я б показала тій ящірці! Я б прокралася до її лігва і встромила меч прямо в око!

— Тихіше ти, войовнице, — скривилася Марія, нервово смикнувши рукою. Вона була бліда, як полотно. — Не кажи дурниць. Це не гра! Якщо вони його не зупинять, він прилетить сюди та спалить все дотла. Мечі його не зупинять.

— Не каркай, Маріє! — різко обірвала її Софія, кинувши на сестру гнівний погляд. Вона сиділа з прямою спиною, стиснувши руки так, що побіліли кісточки. — Олекса найкращий воїн імперії. І з ним гвардія та бойовий загін магів. Вони впораються… — завмерла, дивлячись кудись перед собою. — Вони мусять.

Валерія слухала їхні суперечки, і від цього голова боліла ще сильніше. Вона підвелася, відчуваючи потребу розім'яти ноги. Перевела погляд у бік вікон. Там, на тахті сиділа Луїса.

Дружина брата, яка ще вчора щасливо посміхалася, тепер здавалася кам'яною статуєю. Вона не майже не відводила погляду від вікна, хоча там не було нічого, окрім сірого, похмурого неба. Її рука сама собою гойдала колиску, в якій спав маленький Олег.

Скрип-скрип. Цей звук був єдиним, що порушувало тишу в її кутку.

Валерія тихо підійшла до неї й сіла на тахту поруч. Луїса навіть не поворухнулася, продовжуючи дивитися у далечінь, ніби намагаючись побачити військо.

— Луїсо, — лагідно покликала Валерія, торкнувшись її холодної руки. — Все буде добре. Олекса повернеться. Він сильний, він знає, що на нього тут чекають.

Луїса повільно кліпнула, ніби виходячи з трансу, але погляду не відвела.

— А ще, — слова самі зірвалися з язика, — з ним Станіслав. Він не відступить від брата ні на крок. Він захистить його!

Луїса завмерла. Її рука зупинила колиску. Вона повільно повернула голову і подивилася на дівчину. Одна брова здивовано піднялася вгору.

— Станіслав? — перепитала Луїса тихим, безбарвним голосом. — Зброєносець?

Валерія відчула, як щоки заливає гарячий рум’янець. Вона зрозуміла, що сказала зайве, вклала у ці слова більше ніж хотіла.

— Ну… так, — вона спробувала викрутитися, нервово поправляючи складки сукні. — Він же вірний Олексі. Я просто мала на увазі, що брат не сам.

Луїса дивилася на неї довгим, проникливим поглядом. Її очі, зазвичай м’які, зараз були скляними від сліз, що так і не пролилися, але в них раптом майнуло розуміння.

— Він справді хороший чоловік, — раптом сказала Луїса. — Олекса його хвалив. Я розумію, чому він так глибоко запав тобі в серце, Ріє.

Валерія зблідла так різко, що здалося, ніби кров відлила від усього тіла. Серце пропустило удар. Вона перелякано озирнулася на сестер — Софія все ще сперечалася з Марією, і вони не дивилися в їхній бік.

— Ти про що? Ти не так зрозуміла, я просто…

— Я бачила, — Луїса знову повернувшись до колиски і відновивши заколисування. — Вчора. Коли ви дивилися одне на одного тут, біля мого сина. Тільки сліпий би не помітив, як він на тебе дивиться. І як ти сяєш, коли він поруч. До того… я пам'ятаю нашу розмову кілька місяців тому.

Валерія замовкла, кусаючи губи. Заперечувати було безглуздо. Страх, що хтось дізнався про їхню таємницю, змішався з дивним полегшенням.

— Луїсо, благаю, нікому… — почала вона.

— Дурненька, — всміхнулася Луїса, але усмішка вийшла гіркою. — Я нікому не скажу. Але послухай мене. Я зараз дивлюся у це вікно і не знаю, чи побачу свого чоловіка ще колись живим. Я знаю що він вже був у битвах і повертався переможцем, але… Війна страшна річ, вона не дивиться хто ти… Якщо я колись стану імператрицею то обіцяю, що докладу зусиль, щоб наші люди не знали бід, і… — вона замовкла, накривши долоню Рії своєю. — Якщо вони повернуться… Якщо боги будуть милосердні й повернуть їх нам… Не гай часу. Титули, корони, заборони батька — це все попіл. Важливе тільки те, хто тримає твою руку, коли стає страшно. Якщо він той самий не зрікайся його.

Голос Луїси зірвався. Вона відвернулася до вікна, і її плечі затремтіли. З горла вирвався короткий, задушений схлип, який вона намагалася стримати заради дитини.

Валерія сиділа поруч, приголомшена та розгублена. Вона не знала, що відповісти. Повільно піднявшись, дівчина рушила у бік дверей. 

У коридорі панувала якась мертва тиша. Підійшовши до вікна, принцеса обперлась руками на вузьке підвіконня. Вікна виходили на внутрішній двір Олекси. Палац був комплексом будівель з'єднаних між собою галереями та таємними переходами.

Вона тут жила з народження, знала кожен куточок. Якщо нічого не вдасться. Якщо вони програють битву чи не поверне дракон на столицю? Їй було страшно про це думати. Прикусивши губу, Валерія підняла очі до дахів.

У книгах все було інакше. Чи може так хотіли це показати. Але кожен раз применушуючи те що ховалося за звитягою.

Серце закалатало з новою силою, долоні вкрилися липким потом.

— Славо, — прошепотіла одними губами. — Будь ласка бережи його… і повертайся скоріш до мене.

Серце ніби завмерло, а потім різко вдарило у груди. На якусь мить потемніло в очах, і тоді вона раптом побачила величезного червоного дракона посеред поля. Він стояв вгризаючись кігтями в землю, голова була закинута до неба. Дракон кричав, заглушуючи собою брязкіт зброї.

Схопившись руками за груди, Валерія похитнулася. У горлі стало сухо.

«Що це було?» 

Вона ніби дивилася чужими очима.