Розділ 20

Станіслав вислизнув на вулицю через бічні двері, намагаючись ступати якомога тихіше, хоча серце гупало так, що дивно, що його ще не почули. Під ногами шурхотіло мокре листя. Після теплої спальні шкіра поколювала від холодного повітря. 

 Він зробив глибокий вдих, розправив плечі й повільно пішов до центральної алеї. У будь-якому випадку йому не заборонялося покидати кімнату вночі. Найголовніше зараз було на когось натрапити та розіграти сцену з головним болем.

— Стій! Хто йде?

Промінь магічного ліхтаря вдарив йому в очі. З темряви виринула постать вартового.

— Свої, — спокійно відповів Станіслав, прикриваючи очі долонею. — Я Станіслав.

Вартовий опустив ліхтар, впізнавши зброєносця принца.

— Станіславе? Де тебе чорти носять?! — гаркнув він, але в голосі було більше полегшення, ніж злості. — Принц Олекса весь замок на вуха поставив. Тебе шукають.

— Голова розболілася, — збрехав Станіслав, навіть не кліпнувши оком. — Вийшов подихати свіжим повітрям. А що сталося?

— Не знаю, — буркнув вартовий. — Але кличуть до Великої Зали. Прибув навіть принц Філіп.

«До імператора?» — холодок пробіг по спині. Це не могло бути пов’язано з Рією. Це було щось значно гірше.

Вони швидко пройшли крізь внутрішній двір, піднялися широкими сходами до головного входу. Вартові біля масивних дубових дверей мовчки пропустили їх усередину.

У Великій Залі панувала напружена атмосфера. У великій люстрі горіли всі магічні свічники. Під нею стояв великій стіл, над якими схилилися люди.

Станіслав окинув кімнату поглядом. Тут були всі починаючи від імператора та генерала Фр`анко. 

Коли Станіслав підійшов Олекса різко підвів голову. Його очі метнули блискавки.

— Де ти ходиш? — різко запитав він. — Я посилав за тобою.

— Прошу вибачення, мій принце, — чоловік схилив голову. — Мені стало зле, я вийшов у сад, щоб подихати свіжим повітрям. Не думав, що знадоблюся вам до світанку.

Олекса затримав на ньому погляд, ніби зважуючи, чи варто вірити на слово. Після принц втомлено махнув рукою.

— Ставай поруч. Слухай уважно.

Станіслав підійшов до столу, на якому була розгорнута карта імперії. Імператор і генерал про щось сперечалися напівголоса.

Палець імператора, прикрашений перснем-печаткою, вказував на південні кордони, проводячи лінію вгору через область Роксан, аж до Каталі.

— Ми не можемо більше чекати, — голос імператора прозвучав як грім. У залі залягла тиша. Він випростався, обводячи присутніх важким поглядом. — По донесенням великий дракон покинув гори та прямує тепер на північ у наш бік.

Станіслав відчув, як у нього пересохло в горлі. Єдині дракони що проживали на материку дуже рідко покидали гори. І ті жили на сході недалеко від Кам'яної долини.

— Він розлючений, — продовжив імператор. — Три села на півдні вже перетворені на попіл. Худоба знищена, люди розбіглися. Але найгірше те, що він не зупиняється.

— А що наші гарнізони в Роксан? — запитав Олекса.

— Знищені, — похмуро відповів генерал.

— Ми мусимо виступити негайно, — імператор подивився на старшого сина. — Олексо, ти поведеш армію. Збирай гвардію, піднімай полки, що стоять під містом. Ми маємо перехопити потвору, перш ніж вона дістанеться до нас.

— Я теж поїду! — вигукнув Філіп, виступаючи вперед. Його очі горіли азартом. — Я не сидітиму тут, поки брат здобуватиме славу!

Імператор різко повернув голову до молодшого сина.

— Ні.

— Але, батьку!..

— Я сказав — ні! — відрубав імператор, а потім натиснув двома пальцями на повіки. Важко зітхнув. — Олекса піде битися з чудовиськом. Ризик надто великий. Я не можу ризикувати обома принцами одночасно. Ти залишишся тут і відповідатимеш за оборону стін, якщо... якщо Олекса не впорається.

Філіп почервонів, стиснув кулаки, але сперечатися з батьком не став. 

Олекса підтиснув губи, розглядаючи карту. Подумки він був вже на полі бою.

— Станіславе, — скомандував він, не повертаючи голови. — Ми виступаємо через годину. Готуй мої обладунки, перевір коней. Бери тільки найнеобхідніше. 

— Слухаюсь, мій принце, — автоматично відповів Станіслав.

Він вклонився і позадкував до виходу, відчуваючи, як у грудях наростає відчай.

«Через годину» 

У нього не було жодного шансу повернутися до Рії. Він не міг послати їй записку — слуги були зайняті зборами, а довіряти таку таємницю першому зустрічному він не міг. 

Що вона відчуватиме, коли дізнається що вони поїхали? Йому страшно було це уявити. Вони навіть не встигли попрощатися. 

Чоловік стиснув кулаки.

«Я зроблю все, щоб з твоїм братом нічого не сталося. І повернуся сам… Як тільки вб'ємо ту потвору»

Він побіг коридором, на ходу віддаючи накази слугам. 

* * *

Земля летіла під копитами коней. Армія рухалася нескінченною сірою стрічкою крізь вранішній туман. До світанку вони встигли подолати значний шлях.

Станіслав їхав по ліву руку від принца Олекси. Вітер свистів у вухах, шмагав по обличчю, не допомагав навіть низько опущений каптур. Але попри це його думки були зайняті зовсім іншим. Він уявляв як Рія зараз сидить у своїй кімнаті та хвилюється за брата. Скоріш за все принцесам вже сказали про дракона. 

Можливо вона навіть плаче на плечі у Кіри. Чи думає про те що вони можуть не повернутися?

Станіславу хотілося вірити, що дівчина не сама. Так було легше концентруватися на майбутній битві.

— Про що ти так замислився? — несподівано поряд прозвучав голос Олекси. — Боїшся?

Станіслав хитнув головою.

— Добре, — чоловіку здалося, що принц посміхнувся. — Я не спитав тебе раніше… Ти вже бачив червоних драконів? Чув вони живуть недалеко від твоєї батьківщини.

— Тільки віддалено. Вони ніколи не залітали за межі гір.

— У тебе є думки, чому зараз це сталося?

Станіслав замислився. Рубінових драконів у горах залишилося дуже мало. Довгий час на них полювати заради дорогоцінної луски. Вони не ризикували б просто так.