Розділ 19

СТАНІСЛАВ 

Момент біля колиски розірвав короткий стук у двері. Відірвавшись від сина, Олекса перевів погляд. Двері відчинилися, і на порозі з’явився молодий чоловік. Його темне волосся прилипло до скронь від вологи, а на плащі блищали краплі дощу. 

Станіслав повернув голову, шукаючи очима принца, щоб доповісти про виконання наказу, але завмер на півкроці. Погляд вчепився у картину, яка, здавалося, випалила все повітря в легенях. Валерія стояла біля колиски у червоній сукні, що підкреслювала її й без того ідеальну фігуру. Дівчина м'яко посміхалася до дитини, здається навіть не помітивши його. Світло свічок грало на її золотих косах.

Станіслава накрило жаркою хвилею. Півтора місяця він не бачив цих очей, цієї усмішки, цього силуету. Він знав, що вона поїхала хворою, і невідомість гризла його щоночі. А зараз вона стояла тут: жива, здорова і така прекрасна, що це завдавало болю.

Валерія підвела очі й зустрілася з його поглядом. Серце пропустило удар і забилося десь у горлі. Їй хотілося кинутися до нього, але поряд було багато людей. Тому вона лише стиснула пальцями край колиски й подарувала йому стриману, але теплу посмішку.

— Ваша Високість, — голос Станіслава пролунав хрипко, він змусив себе відвести погляд від Рії. — Все зроблено, як ви наказували. Коней розмістили, люди відпочивають.

Олекса, не відриваючи погляду від сина, махнув рукою. 

— Добре, Станіславе. Дякую. До обіду ти вільний. Тренування не буде, я залишуся тут. Іди відпочивай.

— Слухаюсь, — коротко кивнув чоловік.

Він ще раз, на якусь частку секунди, зиркнув на дівчину й розвернувшись, вийшов у коридор.

Валерія відчула, як простір кімнати раптом став тісним. Їй бракувало повітря.

— Я теж піду, — швидко промовила вона, опустивши очі. — Тобі треба відпочити, і маленькому Олегу теж. Я зайду пізніше.

— Дякую, що зайшла, Ріє, — лагідно відповіла Луїса, відвівши погляд від колиски.

Валерія вислизнула за двері, намагаючись не бігти, поки вона ще була в полі зору. Але щойно двері зачинилися, дівчина пришвидшила крок. Попереду, в кінці коридору майнула знайома постать.

— Славо! — пошепки гукнула вона. Попри відстань чоловік почув та зупинився.

Не кажучи ні слова, Валерія наздогнала його і схопила за руку. Він миттєво зрозумів її. Вони пірнули вбік, у темний, вузький бічний коридор. Тільки вони опинилися в темряві, подалі від чужих очей, стриманість зникла. Станіслав притиснув її до холодної кам’яної стіни, і їхні губи зустрілися в жадібному поцілунку. Дівчина запустила пальці в темне вологе волосся, вдихаючи його аромат. У голові паморочилося від щастя. Він цілував її так, ніби хотів переконатися, що вона справжня. Його руки ковзали по спині, стискаючи дорогий шовк сукні.

 Станіслав притиснувся чолом до її чола, важко дихаючи. 

— Як ти? — прошепотів він, його голос тремтів. —  Я божеволів там без звісток.

— Все добре, — видихнула прямо в його губи, гладячи по щоці. — Я здорова. Тепер коли ти поруч… все добре. 

— Дякую богам, — прошепотів він і знову накрив її вуста поцілунком.

 Раптом з головного коридору почулися важкі кроки. Напевно це був хтось з вартових.

Вони рвучко відсторонилися одне від одного, завмерши. Кроки почали віддалятися.

Валерія подивилася на коханого, покусуючи кінчик губи. Їй не хотілося йти. Кожна клітинка тіла кричала залишитися. Але ризик був надто великим.

— Мені треба йти, —  відступила на крок, але її рука все ще тримала його долоню. — Я не хочу, щоб у тебе були проблеми.

— Я не хочу тебе відпускати, — глухо відповів він.

— Приходь сьогодні, —  прошепотіла вона, облизавши спраглі губи. — Я залишу свічку на підвіконні. Якщо вона горітиме — шлях вільний. Я чекатиму…

Дівчина швидко чмокнула його в губи, вирвала свою руку і, підібравши поли сукні, зникла в темряві коридору.

Станіслав залишився стояти, притулившись спиною до стіни. Закинувши голову, він намагався вгамувати серце, що калатало як божевільне. Рука сама потягнулася до губ, на яких досі відчувався її смак.  

Почекавши хвилину, поки кроки стихнуть, він глибоко вдихнув, поправив мокрий плащ і рішучим кроком рушив до бічного коридору, що вів до його кімнати. Цей день обіцяв бути довгим.

* * *

Буря за вікном вже давно вщухла, залишивши після себе лише приємну прохолоду, що просочувалася через прочинене вікно. Станіслав та Валерія сиділи на м’якому килимі серед подушок. Неподалік стояла єдина свічка, більшого їм було не треба. 

Спиною чоловік притулився до різьбленої ніжки ліжка, а принцеса влаштувалася поруч, поклавши голову йому на плече. Вони розмовляли пошепки, перериваючи довгими ніжними поцілунками. Їм хотілося надолужити кожну хвилину проведену у розлуці. 

— Я думав про тебе щоночі, — прошепотів він, цілуючи її в скроню. 

— Я теж, — відповіла вона, проводячи пальцями по його долоні, відчуваючи нові мозолі від меча. — Ти мені часто снився.