Розділ 18

ВАЛЕРІЯ 

Дівчина лежала скрутившись на величезному ліжку, загорнувшись у шовкове простирадло. За вікном з вечора йшов дощ, стукаючи по шибках зрозумілою лише йому мелодією. 

Вона швидко задрімала, обійнявши маленьку подушку і зовсім скоро їй наснився сон.

На краю скелі стояла висока дівчина з довгим русявим волоссям. Його плутав різкий морський вітер. Внизу з гуркотом розбивалися об каміння хвилі, викидаючи високо в небо солоні бризки. Повітря здавалося густим, від чого вона часто дихала, намагаючись вдихнути на повні груди.

На ній була важка сукня з блакитного шовку щедро вишита золотою ниткою. 

Все давно було вирішено, але поки увесь світ про це не знав. Дівчина дивилася на хвилі, думаючи про те, що зовсім скоро побачить свого Ваїля.

Раптом на кам'яній стежці за її спиною почувся брязкіт металу. Дівчина навіть не здригнулась, коли її покликав низький чоловічий голос.

— Принцесо Долунай! Султан наказав повертатися у палац. На вас вже чекає Ваш чоловік Візир Умар.

Дівчина заплющила очі, вдихаючи солоне повітря. Зранку на цьому самому місці кат батька викинув у хвилі тіло її коханого Ваїля. А вже за кілька годин одружив на іншому.

Якби доля склалася інакше, вони б встигли втекти далеко, щоб їх ніхто не знайшов. Ваїль був найкращим чоловіком, що колись ходив по цьому світу: добрий, безстрашний, талановитий — коли він грав на уді навіть птахи замовкали. Єдиним його недоліком була бідність.

— Я не піду, — прошепотіла вона тихо. — У мене є лише один чоловік, і він зараз у цьому морі.

Долунай зробила рішучий крок уперед, піднявши руки. На губах на якусь мить з'явилася гірка посмішка. Вартові запізно зрозуміли її намір. Двоє кремезних охоронців кинулися до неї, але було пізно.

Скеля летіла вгору. Хвилі гуркотіли. Долунай пірнула в пінисту водяну безодню. Вода була холодною, гіркою, вона обпікала легені, але тендітне тіло шалено боролося за життя. Воно не розуміло, що все вже майже закінчено.

Вартові кинулися до краю прірви, вигукуючи прокльони. Вони дивилися вниз, але бурхливе море вже поглинуло її. Розлючені хвилі жорстоко хлюпали об каміння, не залишаючи жодного сліду. 

Вода стиснула її горло вибиваючи останнє повітря. Свідомість потьмяніла.

Валерія рвучко розплющила очі. Тишу прорізав гуркіт та яскравий спалах світла. Дівчина різко повернула голову до вікна, по чолу стікав холодний піт.

Надворі вирував справжній ураган. Потоки води водоспадом лилися по вікну, створюючи вже геть іншу важку мелодію.

Валерія тремтячими руками відкинула шовкові простирадла і сіла на ліжку. Серце шалено билося, вистукуючи ритм.

«Слава!»

Вона підтягнула коліна до грудей, намагаючись заспокоїтися. Це лише сон. Страшний сон, який міг стати її реальністю.

Вона відчула, як її огорнула крижана тривога. Батько ніколи не пробачить, що вона пішла проти його волі. Якщо він дізнається чи відпустить Славу, чи знайде сотні способів як від нього позбутися?

Страх, що Станіслав може стати жертвою її кохання, був страшнішим за морські хвилі. Вона не стрибне зі скелі, але її життя без нього стане безбарвним.

За місяць перебування у палаці вона так і не вигадала спосіб, як уникнути цього. Залишалося лише тікати та сподіватися на успіх.

 Надворі знову прогримів грім. Дощ продовжував нещадно бити у вікна. Валерія звела очі до стелі. Їй треба було заспокоїтися. Раптом тишу спальні порушив чіткий, різкий звук, що пролунав крізь завивання бурі.

Тук-тук.

Хтось обережно, але наполегливо стукав у її двері.

Валерія затамувала подих, вдивляючись у темний прямокутник прочинених дверей. Спалах блискавиці на мить освітив високу постать на порозі, і страх миттєво змінився безмежним подивом.

— Олекса?.. — видихнула вона, не вірячи власним очам.

Це справді був він. Олекса стояв у проході, на вустах грала тепла, рідна посмішка.

Дівчина забувши про тонку нічну сорочку і босі ноги, зірвалася з ліжка. Підбігла, кинулася брату на шию.

— Ти тут! — вигукнула вона, вдихаючи запах дощу і шкіри, що йшов від його дорожнього одягу. — Ти не попереджав! Чому ти повернувся? Де інші? Все гаразд?

Олекса підхопив її, легко відірвавши від підлоги, і закружляв, стискаючи в міцних обіймах.

— З ними все гаразд, вони також тут. Ми приїхали пів години тому, — розсміявся він, ставлячи сестру на ноги.

Чоловік відступив на крок, поклавши долоні їй на плечі, і пильно оглянув обличчя. Його погляд ковзнув по рум’яних щоках, трохи сонних блискучих очах, відзначаючи відсутність тієї хворобливої блідості, що була за останньої зустрічі.

— Повітря столиці пішло тобі на користь, — задоволено кивнув він. — Тобі вже краще?

— Набагато. Можливо дійсно морський клімат на мене так впливав, — дівчина потягнула його до тахти. — Я думала, що ви приїдете пізніше. 

— Та, ні. Як попереджали.

— Але на вулиці так темно, — кинула погляд на вікно. — Ще ніч!

— Вже давно ранок, сестричко, — його очі зблиснули таємничим вогником. — Я вирішив особисто принести тобі добру новину, — він зробив паузу, насолоджуючись моментом. — Ти стала тіткою.

Валерія зойкнула, притуливши долоні до губ.

— Луїса?.. Вже?

— Так. Два дні тому, — голос брата, зазвичай твердий пом’якшав до невпізнання. — У нас син. Батько наполіг, щоб обряд провели у столиці. Наш рід поповнився ще одним принцом. І якщо боги будуть милосердні до нас колись він стане новим спадкоємцем вже при мені.

— Вітаю! — Валерія аж підскочила на місці. — Як ви його назвали?

— Олег.

Валерія на мить замислилася.

— Олег? — перепитала вона. — Незвичне ім’я для нашої області.

— Це було бажання Луїси. І мені воно до душі. 

— Воно прекрасне, — щиро посміхнулася Валерія, відчуваючи, як хвиля ніжності накриває її. — Я хочу їх побачити! Можна?

Чоловік кивнув. Скочивши на ноги вона рвучко смикнула за оксамитовий шнур дзвінка.