Розділ 16

ВАЛЕРІЯ 

Пройшло кілька днів. Час від часу дівчина виходила у сад, щоб трохи погуляти. Гарячка поверталася лише вночі, щоб під ранок зникнути залишивши після себе кола під очима та вологу постіль.

Валерія ненавиділа себе за цю гру. Хоч вона була цілком здоровою тіло втомлювалося постійно підтримувати змучений вигляд. Зранку її знов оглядав лікар і на цей раз він про щось довго розмовляв з Олексою та Філіпом. По тому що вдалося підслухати Кірі, він казав, що принцесі треба поїхати в інше місце.

«Скоріш би вони відправили мене подалі»

Їй було сумно, що тоді ще довгий час не побачить свого Станіслава.

* * *

Дівчина сиділа на кам'яній лавці, піднявши голову до дерева де проскочила маленька руда білочка. Губи зігнулися в посмішці. 

— Пані, — від думок відволік голос Кіри. Служниця підійшла, поклавши долоню на чоло принцеси. — Як ви себе почуваєте?

Дівчина знизала плечима.

— Трошки втомлена та болить горло. 

— Лікар сказав, що вам корисно рухатися. Якщо хочете ми можемо вийти до міста. Трохи прогулятися, подихати морем. 

Валерія завмерла, серце радісно підстрибнуло у грудях. Вона знудилася сидіти у маєтку.

— Якщо лікар дозволив… Я з радістю! — оживилась вона.

— Так. Сказав, що вам буде корисно подихати свіжим повітрям.

«Навряд» — але вголос цього не сказала.

— Можна… — дівчина запнулася й тихіше додала: — А якщо попросити брата, щоб Станіслав пішов з нами?.. Щоб речі поніс.

Кіра склала руки на грудях.

— Пані, ви ж розумієте, як це буде виглядати. У місті повно очей. Один неправильний погляд і підуть плітки. Та й як ви пояснете брату, що замість своєї охорони просите його зброєносця?

Валерія нахилила голову, приховуючи розчарування. Вона розуміла. Але всередині було боляче.

— Гаразд, — прошепотіла вона. — Я просто… давно не бачила його. Навіть не знаю: як він?

Служниця торкнулася її плеча.

— Він хвилюється. Для вас головне зараз видужати. За все інше не думайте. Ходімо?

* * *

Дорога до міста вела повз низьку кам’яну стіну за якою розкинувся великий сад. Повітря було теплим, у ньому відчувалася близкість до моря. 

Люди на вулицях на них майже не звертали уваги. Кожен займався своїми справами. Групка дітей бігала пускаючи повітряного змія. Місто жило своїм звичним життям.

Тримаючи Кіру під руку, Валерія з цікавістю розглядала крамниці. Від будівлі з порталом до маєтку їх швидко привезли на кареті, не було часу роздивитися. Зараз вона намагалася це надолужити.

Дівчина сумувала за Ін-Віталі. 

З найближчих крамниць долинали запахи інжиру, лимону та свіжої випічки.

— Зайдемо, пані?..

Валерія зупинилася, вдихнувши солодкий аромат. 

Усередині крамниця була невеликою, але затишною. Уздовж стін стояли полиці з кошиками у яких лежали хрусткі рогалики, круглі булочки, та ще купа різної випічки. За стійкою метушився молодий чоловік з попелястим волоссям, розкладаючи чергову партію. 

Валерія завмерла біля прилавка. Очі розбігалися. 

— Що бажаєте? — спитав усміхнений чоловік.

— Печиво з мигдалем та п'ять пиріжків.

Кіра замовила ще кілька рогаликів для себе.

Коли вони вийшли з крамниці, Валерія притиснула до грудей теплий пакунок.

— Кіро… — тихо озвалася вона, не поспішаючи продовжувати думку.

Служниця глянула на неї, піднявши брову у запитанні. Дівчина почала нервово покусувати губи. 

— Я напишу записку. Передаси її Славі, разом з печивом?

— Пані, — зітхнула Кіра.

— Ти сама сказала, що він хвилюється. Та й мені буде легше.

Жінка неохоче кивнула.

* * *

ДРАКОН

Вона піднялася вище хмар, відчуваючи, як холодне повітря стискає втомлені після довгого польоту крила. Кам’яні хребти гір тяглися довгою темною лінією далеко внизу.  

Село вона побачила здалеку. Заревіла, змушуючи маленьких істот заметушитися біля своїх жалюгідних осель. Запах страху було чути навіть на відстані. 

Їй було байдуже.

Склавши крила велика червона дракониця впала каменем з небес. Вдарившись могутніми лапами у землю, заревіла. Хиткі будиночки затрусилися. І тоді вона випустила вогонь. Ніхто не мав права тікати. Їхні жалюгідні життя не були варті жодної лусочки на її тілі. 

Стіни та дахи миттєво з'їдало полум'я. Але навіть це не заспокоювало драконицю.

Розправивши великі крила вона зробила один ривок, злетівши у небо. Вогонь клекотів у горлі, змушуючи її гарчати, стримуючи його в собі.

Зробивши коло над селом вона полетіла далі. Увесь цей час дракониця щось пильно вдивлялася, пропускаючи через ніздрі повітря. Ледь вловимий запах вів її на захід вздовж гір.

Незабаром перед нею розкинувся густий ліс. За запахом він тут ріс не одну тисячу років. Дракониця зависла над ним, прислухаючись. Тиша була дивною, майже мертвою.

Їй це не подобалося. Вигнувши шию, вона випустила стопв полум'я просто на верхівки. Листя загорілося майже миттєво. Та щойно вона зробила другий вдих, як земля загуділа. Цей звук був не схожий ні на що відоме їй. У ньому було щось живе. І зараз від нього віяло гнівом. 

Вона зупинилася, вдивляючись у ліс. Гудіння ставало голоснішим. Крізь полум’я почали підніматися силуети — згустки тіней, що відалено були схожі на тварин. Вони піднялися так швидко, що вона не встигла навіть оком кліпнути.

Дракониця загарчала, попереджаючи, але вони на це майже не відреагували. Згусток тіней зіткався у нову форму тепер нагадуючи оленя. Перший удар прийшовся у бік, змушуючи її заревіти від болі.

Новий стовп вогню пройшов через них, навіть не обпікши. Духи старого лісу були дуже злі.

Ліс гудів, розхитуючи старезними гілками. 

Щось схоже на ведмедя кинулося до шиї, залишаючи глибокі подряпини на міцній рубіновій броні. Один з шипів тріснув.