Розділ 15

ВАЛЕРІЯ

Вона сиділа на ліжку, склавши на ковдрі руки. Поки все йшло за планом: ніхто, навіть лікар не помітив обману.

Зранку, коли приходив Олекса їй не довелося імітувати сльози. Вона б воліла, щоб він не бачив того, що з нею коїлося. Вона знала які думки блукають у його голові і як він боїться що одного разу втратить ще когось.

Підтиснула губи, щоб стримати новий потік сліз. Їй не хотілося плакати, навіть якщо після цього обличчя стане більш хворобливим.

Перед обідом приходив Філіп, хвилювався за її самопочуття, шкодував, що дозволив тоді купатися.

Валерія відчувала провину, що змушує їх переживати страх. Але нічого не зробиш, навряд у неї є інший вихід.

До обіду вона старанно підтримувала жар. Витирала тіло гарячою ганчіркою та відразу ховалася під ковдру, щоб тримати тепло довше і щоб ліжко відчувалося вологим. 

Стримувати живіт, що просив їжі було важче. Довелося вставати, щоб прибрати з очей тацю з супом. Зараз їй треба виглядати змученою.

Час від часу до неї навідувалася Кіра, лікар чи хтось зі слуг, щоб змінити постіль. 

Ноги тремтіли, коли довелося встати з ліжка та пересісти в крісло. Після того вона дала Кірі вмовити себе трошки поїсти. 

Подразнене горло пекло коли Валерія намагалася ковтати. Все ж у її плана був слабкий бік — щоб змусити горло виглядати як треба довелося спрямувати туди трохи магії. І у моменті вона не змогла стримати дозування. З усім іншим було легше, особливо з фокусом з гарячою ванною, яку прийняла на світанку. Мало хто знав, що їй іноді подобається купатися у кип'ятку.

Відкинувшись на подушку, дівчина подивилася у стелю, проковтнувши клубок, що застряг у горлі.

«Якби ж то подіяло»

У двері постукали. Валерія звела брови: «Хто ще там?»

— Зайдіть.

Побачивши на порозі Марію, Валерія здивовано глипнула на сестру.

— Тобі не варто тут бути, — прохрипіла. — Щоб і ти не захворіла.

— Я на хвильку, — Марія обвела кімнату побіжним поглядом та наблизилася до ліжка. — Хотіла дізнатися як ти?

Валерія зітхнула, поклавши знов голову на подушку.

— Погано.

— Хочеш чогось? Нас пригощали медовим мармеладом. Тобі його можна?

— Не знаю. Напевно, — трохи оживилася дівчина. — Але якби ти мені принесла кілька шматочків я була б рада. 

— Я зараз зазирну на кухню. Не засинай, — сяйнувши усмішкою Марія вибігла за двері.

* * *

МАРІЯ

Підбори гучно цокотіли по кам'яним плитам. Підтримуючи спідницю, Марія бігла по коридору. Кухня знаходилася далеко від гостьових покоїв. Вона могла звичайно принести мармелад, що стояв у її спальні, але тоді не було б приводу спустися до слуг.

У кухні пахло випічкою та спеціями. У великій печі щось кипіло у казанах, на столі стояли кошики з овочами та фруктами.

Побачивши принцесу, кухарка похапцем витерла руки об фартух.

— Пані щось бажає? — перед цим вона кинула застережливі погляди на слуг і ті відразу замовкли.

— Мармелад, для сестри, — відповіла Марія та зітхнула. — Хочу її трошки порадувати.

Кухарка кивнула і поставила перед нею невелику тарілку з горою янтарних кубиків.

— Тримайте, пані. 

— Дякую, — Марія взяла тарілку й поспішила покинути кухню. 

Опинившись в коридорі дівчина ледь скривила маленький ніс, відчуваючи як запахи кухні осідають на її гарній сукні. По поверненню у покої вона збиралася добре вимитися.

Роззирнувшись, Марія кинула погляд на двері що знаходилися вздовж коридору. Вона сподівалася зустріти зброєносця брата ще у кухні. Але його там не було. До цього вона трохи за ним слідкувала і він їв майже в один і той самий час.

«Де ж ти ходиш?» — замислившись, вона почала кусати нижню губу. 

Марія вже збиралася повернутися до сестри, та несподівано почула десь за рогом приглушені голоси та кроки. Коридором пройшло свіже повітря — хтось заходив туди з двору.

«Може він там?» — вона не могла знати напевно. Серце прискорило хід.

Облизавши сухі від напруги губи, дівчина рушила до бічного проходу. Якщо хтось запитає, що вона тут робить завжди можна сказати про мармелад, або ж промовчати, бо яке слугам діло?

Цей коридор був вузьким з невеликим вікном, що виходило на задній двір. За ним вона побачила віз з мішками — привезли нові продукти. 

Вхопившись у тарілку обома руками, Марія прислухалася до звуків. Нічого. Здається хтось передумав заходити. Розчаровано зітхнувши, вона зробила кілька кроків, щоб повернутися до великого коридору. І раптом почула швидкі впевнені кроки. 

Вона ледь не засміялася від щастя. Їй на зустріч йшов зброєносець Олекси.

Накинувши на обличчя маску хвилювання, вона дочекалася поки він дійде достатньо близько, а тоді вийшла з-за рогу. У нього не було можливості уникнути зіткнення. 

— Пані! — вигукнув чоловік коли Марія ледь не врізалася йому у груди, тарілка з мармеладом вискочила з рук. Чоловік спритно її впіймав не давши розбитися.

— Перепрошую, — Марія відсахнулася, злякано глипнувши на нього. — Пробачте будь ласка!

— Нічого, принцесо, — посміхнувся він кутиками губ.

Дівчина шумно проковтнула слину, кинувши ніби мимобіж погляд на стіну. Губи затряслися ніби вона стримувала плач.

— Їй так погано! — схлипнула, піднявши на нього очі, а потім знов зробила вигляд що зацікавило щось у коридорі. — Вчора все було добре, а сьогодні… сьогодні лежить така бліда. Я боюся… — дівчину трусило, хоч вона намагалася опанувати емоції. — Вона сильна. Вона майже не хворіла. Сподіваюся, що й зараз все буде добре… Ось вирішила її порадувати.

Спочатку, коли дівчина тільки стала схлипувати, він розгубився. Серце швидко застукало у грудях. Кожна клітинка тіла спалахнула бажанням негайно бігти до Рел, щоб переконатися як вона. Але це не можна було робити. Так само, як показувати страх.