12.1

ВАЛЕРІЯ

Вона сиділа, прихилившись до його плеча та слухаючи тріск цвіркунів у нічному саду. За весь час вони майже не розмовляли, насолоджуючись моментом.

Станіслав ледь стиснув переплетені пальці, зігріваючи їх своїм теплом. 

На жаль це не могло довго тривати. Почулися кроки, що наближалися. 

— Пані,... ходімо, — прошепотіла Кіра, вийшовши на майданчик у центрі лабіринту. Увесь час до цього вона стояла віддалік, прислухаючись чи не буде хтось йти.

Валерія зітхнула, небажання повертатися у покої зростало, перетворюючись у роздратування. Але нічого не поробиш.

— Я піду, — дівчина нахилилась м'яко торкнувшись губами його щоки. — Будь обережним.

Він натягнуто посміхнувся, повертаючи голову, щоб їхні губи зустрілися. На одну коротку мить і він був вимушений відпустити її. 

— Приємних сновидінь, моя принцесо. 

Дівчина підібгала губи, але очі вже почали наповнюватися сльозами.

— Я після обіду піду до Луїси. Якщо пощастить, побачимося. 

Він кивнув, відпускаючи її руку. Цей простий жест, а їй здалося, що на неї впала вага всього світу.

— Бережи себе, — сказала, проковтнувши грудку. — Я не переживу, якщо ти постраждаєш через мене.

Піднявшись з кам'яної лави, дівчина на важких ногах пішла до Кіри. Спина натягнулася, відчуваючи, що він все ще на неї дивиться. Прикусивши щоку, Валерія пересилила себе, щоб не озирнутись, бо тоді б ніяка сила не змогла примусити піти.

Кіра взяла її під руку і вони пішли по стежці на вихід з лабіринту. 

Вона не пам'ятала, як дійшла до кімнати. Ноги переступали автоматично. Кіра щось питала, але принцеса її майже не слухала.

Підійшовши до ліжка, дівчина обережно присіла на край. Плечі опустилися, голова впала на груди. 

— Вам треба поспати. Давайте я допоможу вам роздягнутися.

Валерія похитала головою, дивлячись на руки складені на колінах.

— Пані… — м'якіше промовила Кіра, сідаючи поруч з нею, та обіймаючи однією рукою. Дівчина тихо схлипнула, поклавши голову їй на плече. — Не плаче. Ви ще побачетеся.

— Я не знаю чи зможу розірвати заручини, — сказала й прикусила губи, щоб стримати новий схлип. — Я не хочу принца. Сумніваюсь, що любові батька вистачить, щоб відпустити мене з палацу.

Кіра зітхнула, погладивши дівчину по голові.

— Якщо ви підете — втратите все: титул, дім. Та й він залишиться без нічого. Його землі бідні, саме тому він тут… щоб допомагати їм. Ви не готові до життя за межами палацу.

— Гадаєш, я злякаюся труднощів?

— Ні. Ви найхоробріша принцеса, яку я тільки знала. І я вірю, що у вас вистачить сили та кохання, щоб подолати перешкоди. Але якщо ви вийдете за нього, вашій сім'ї доведеться відмовитися від вас. Такі правила. Принцеса не може одружитися з нерівним.

«Принцеса не може одружитися з нерівним» — навіть коли Кіра пішла її слова продовжували висіти у повітрі. 

Ранок настав повільно. Дівчина так і не змогла заснути, провівши залишок ночі, скрутившись посеред ліжка. У голові були сотні думок, але жодна не давала головного — шлях до вирішення проблеми. Здавалося щоб вона не робила, усе закінчиться погано.

Постукавши у двері, в кімнату увійшла Кіра з тацею з їжею. Поставивши на стіл, жінка роззирнулася, помітивши пані на ліжку.

— Я принесла сніданок.

Валерія повела плечем, навіть не збираючись вставати.

— Вам треба поснідати та набратися сил, перед переходом.

Дівчина широко відкрила очі.

— Переходом? Куди ми збираємося? — серце злякано вдарило в ребра, стало важко дихати. 

«Батько дізнався про нас. Він відсилає мене раніше до нареченого»

— Зараз маги налаштовують портал. Ви з сестрами та принц з дружиною поїдете до моря у маєток Філіпа. Поки не спаде спека.

Схопившись, Валерія сіла на ліжку.

— Хто ще поїде?

Служниця важко зітхнула, розтавляючи на столі посуд з таці.

— Він там також буде.

Після цієї новини дівчина трохи пожвавішала, на обличчя повернувся рум'янець. Вона несподівано знайшла вихід з їхньої ситуації.