Розділ 12

ВАЛЕРІЯ

— Про що ви тільки думали? — прошипіла Кіра, щільно зачинивши двері покоїв.

Валерія зніяковіло відвела погляд. Щоки палали. Вона швидко пройшла вглиб кімнати, намагаючись стримати зрадливу посмішку.

— Мені не заборонено ходити в сад. 

— Ви не можете ходити сама. Навіть вдень. Я без роботи залишуся, якщо з вами щось станеться. Якщо раптом вам захочеться прогулятися, кличте мене.

Дівчина насмішкувато зиркнула на служницю, кутики її губ піднялися в легкій усмішці.

— Пробач, але попри усю мою любов до тебе, я не можу піти до тебе на побачення.

Кіра закотила очі, склавши руки на грудях, намагаючись стримати роздратування.

— Ви заручені з принцом. Він гарний, заможний. Для чого вам той зброєносець? Ви його ледь знаєте! Можливо, він погана людина.

Валерія завмерла, різко підвівши погляд на служницю.

— Ти щось про нього знаєш?

Кіра відразу втратила впевненість. Плечі жінки трохи опустилися.

— Лише те, що він приїхав зі сходу і що його рід збіднів… Ви ж знаєте, що ваш брат перевіряє всіх, кого бере на службу.

Валерія підтиснула губи й на мить завмерла. Сумнів холодком пройшов по шкірі. Якби раптом з’ясувалося, що він щось приховує, вона б не змогла пробачити собі, що довірилася йому так швидко, та дозволила собі поцілунок.

Після короткої паузи вона полегшено видихнула.

— Ти не розумієш… — її погляд знову став м’яким, мрійливим. — Він мені подобається.

Кіра важко зітхнула, втупившись у підлогу.

— Імператор не дозволить. Не давайте марних надій ні собі, ні чоловіку.

Валерія нахмурилася, подумки щось прикидаючи.

— Я щось вигадаю. — буркнула вона вперто.

— Раптом що, гукайте мене. Не робіть нічого сама.

У дівчини округлилися очі.

— Ти допоможеш? — радісно прошепотіла вона, зробивши крок ближче.

— Зроблю все, що у моїх силах. Але, пані… не забувайте про принца Даниїла. — Кіра вклонилася і вийшла з покоїв. — Спокійної ночі.

Валерія залишилася сама. У кімнаті було тихо, лише десь за вікном чувся шурхіт листя.

Обійнявши себе руками, дівчина впала на ліжко. На губах грала щаслива усмішка, губи горіли від нещодавнього поцілунку.

«Він мене кохає», — подумала вона.

Перевернувшись на бік, дівчина підклала руки під щоку й довго дивилася у темряву, не в силах заснути.

* * *

КІРА

Жінка стояла під сходами перекочуючись з п’ятки на носок, час від часу поглядаючи на коридор. Нарешті з’явився він. Побачивши служницю принцеси, Станіслав роззирнувшись, пришвидшив крок.

— Вона передала лист? — зашепотів він.

— Ось, — Кіра обережно простягнула йому маленький сувій. — Але, Станіславе, послухайте мене. Це не може так далі продовжуватися.

Він не відповів, розгорнувши лист.

— Це вже продовжується два тижні. Будьте розумніші. Відступіться, — прошипіла вона, дивлячись, як губи чоловіка розтягуються в замріяній посмішці. — Вона чужа наречена!

Піднявши очі від листа, чоловік розгублено кліпнув.

— Ти щось казала?

— Я кажу, припиніть це, поки не пізно. У всіх нас будуть проблеми.

Чоловік важко зітхнув, похитавши головою.

— Ні.

— Що «ні»?

— Я не відступлюся. Ми кохаємо один одного. А заручини… — замовк, роздумуючи. — Вона сказала, що розірве їх. І тоді ми будемо разом.

Кіра закотила очі, не знаючи, що на це відповідати.

— Кажіть швидше, ви прийдете до неї? — десь віддалік пролунали чиїсь кроки. Станіслав кивнув, знов розплившись в посмішці. — Вона чекатиме на вас біля статуї в лабіринті. Не баріться. 

Активувавши кільце артефакт, жінка піднесла до нього сувій і він миттєво став попелом.

Визирнувши, Кіра кинула погляд на коридор і більше не сказавши ні слова, пішла далі по своїх справах. 

* * *