Розділ 10

ВАЛЕРІЯ 

Дівчина сиділа перед дзеркалом клюючи носом, поки Кіра збирала їй волосся у зачіску.

— Погано спали? — спитала жінка, приколюючи косу навколо голови у вигляді корони.

Валерія позіхнула, знов кинувши погляд на своє відображення. Під очами пролягли тіні, обличчя виглядало втомленим та блідим.

— Це все через спеку. 

Виправдання виглядало правдоподібним. Ніхто б не помітив брехню. Втома брала гору навіть над почуттями.

Після того як Станіслав пішов,  дівчина довго не могла заснути.  Деякий час лежала та дивилася у вікно. Нічна розмова не йшла з голови.

Чи правильно вона зробила, що дозволила йому прийти та сама запропонувала звертатися до неї на «ти»? Попри сумніви Станіслав їй подобався, і навіть дуже. Особливо коли він спитав дозволу торкнутися до її руки.  Тоді вона на мить злякалася, але потім лежачи вже у ліжку думала про те, як мало їй було тих дотиків.

Обличчя пашіло жаром. Жінка її статусу та виховання не могла думати про обійми чоловіка якого заледве знала. 

* * *

Обід минав у мовчанці. Валерія бездумно колупала ложкою кашу. Поруч за столом сиділи Олекса з дружиною та сестри. Такі спільні обіди траплялися рідко, хіба раз на тиждень. Зазвичай принцеси їли у власних покоях або в невеликій їдальні поруч. Будівля, де мешкали й навчалися діти імператора, стояла віддалік від інших споруд, і виходити кудись майже не було потреби.

Слуги мовчки підносили нові страви. Коли двері знову відчинилися, Валерія відчула, як по тілу пройшов холодок. Це був Він. Вона ще не бачила обличчя, але знала.

Килим стишив впевнені чоловічі кроки. Хтось зупинився біля стільця Олекси. Спина Валерії напружилась, подих урвався. Бічним зором вона бачила, як чоловік наливає її братові вино. Пальці сильніше стиснули ложку.

Вона ковтнула слину, зважилась і кинула короткий погляд з-під вій. І майже одразу відвела очі — у грудях стислося, дихати стало важче.
«Спокійно. Усе добре» — подумала. Але серце вже билося надто швидко.

Різко втягнувши повітря, Валерія знову подивилася на нього. Чоловік стояв не звертаючи на неї уваги. Олекса подякував і підніс келих до вуст.

— Зброєносець! — її голос прозвучав твердо, навіть різко. Чоловік завмер на мить. — Налий і мені вина, — додала вже м’якше.

Він підійшов, узявши келих. Валерія одночасно потягнулася до нього, щоб посунути ближче. Їхні пальці на якусь мить зустрілися й у цей самий момент ніби вдарила блискавка. Рука здригнулася, келих перекинувся, і червоне вино розлилося по білосніжній скатертині.

Валерія тремтячими пальцями спробувала підняти його, але перед очима наче розкинувся серпанок. До неї вже кинулася служниця з рушником.

— Лер, тобі зле? — стривожено спитав Олекса, помітивши, як сестра блідне.

Вона підвела переляканий погляд.
— Голова закрутилася. Я погано спала вночі… Через спеку, — прошепотіла, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

Олекса подав знак рукою і вона почула, як Станіслав відійшов від столу. Вузол у грудях затягнувся ще дужче. За весь цей час він жодного разу не поглянув у її бік. Стояв мовчки, спокійний, відсторонений, наче між ними нічого ніколи не було, наче не було тієї нічної розмови.

Валерія ковтнула, відчуваючи, як пересихає в роті. Повільно підвелася. Ноги здавалися важкими, слухалися неохоче.

— Я піду до себе,  — тихо сказала вона. — Полежу трохи. Дякую за обід.

Відсунула стілець вийшла, не озираючись.

Вона не розуміла чому раптом так відреагувала. Бо нічого ж не сталося. Він поводив себе, як слуга, виконував їхні накази. Попри це зрадницькі сльози вже наверталися на очі. Бо до цього він постійно ловив її погляд.

«Можливо я щось зробила не так?..»  

* * *