Розділ 9

ВАЛЕРІЯ 

Валерія час від часу кидала погляд на запалену свічку, що стояла на підвіконні. Чи не робить вона помилку, погоджуючись на цю зустріч? І чи вистачить йому зухвалості щоб прийти до неї? Або ж переможе здоровий глузд.

Дівчина не знала чого хоче більше. Її лякала перспектива опинитися з ним наодинці. І одночасно лякало, що хтось може дізнатися про це. Після того, як вона запалила свічку, Валерія запечатала на магічний замок суміжні двері до Кіри. 

Глибоко вдихнувши губами повітря, вона стиснула пальцями краї твердої палітурки. Дівчина намагалася до цього читати, але постійно відволікалася на свічку на підвіконні. Полум'я тріпотіло від нічного вітру.

«Ти робиш помилку» — подумала вона, кинувши погляд на двері. 

У той момент коли вона вже вирішила прибрати свічку та закрити вхідні двері, за вікном почулося шурхотіння і у шибку стукнув камінець.

Дихання збилось. Валерія інстинктивно загасила кульку світла. Швидко повернувши собі впевненість, дівчина відклала книжку та обережно підійшла до вікна. У темряві щось ворухнулося, змусивши серце злякано підскочити.

«Він що вирішив через вікно?..»

Прочинивши стулку, дівчина визирнула. Він стояв під вікном, дивлячись на неї знизу вгору. Повагавшись, вона махнула йому рукою.

Він не сподівався, що вона погодиться на зустріч. Йому дивом перед цим вдалося вмовити служницю, щоб вона прив'язала до пляшки з ліками записку. Та спочатку вагалася, але за кілька монет, погодилася зробити вигляд, що це «рецепт» від лікаря. Але й після того він не сподівався, що Валерія зробить те, що він просив.

Як тільки служниця пішла до неї він відразу сховався у саду, спостерігаючи за вікном. Коли раптово за ним з'явилася свічка у животі запурхали метелики.

Навіть після того він деякий час не наважувався озватися до неї. Сидів, збираючись з думками. Ця витівка могла коштувати йому не тільки роботи, а й голови.

Стиснувши у долоні маленький камінець, що він знайшов завчасно, чоловік втягнув ніздрями прохолодне нічне повітря. 

«Закоханий ідіот»

Озирнувшись на всі боки, він підійшов під стіну та кинув камінець у вікно другого поверху. Шибка тихо дзенькнула, змусивши його затамувати дихання.

«Якщо хтось дізнається мені кінець»

Не пройшло й кількох хвилин, як із вікна визирнула Валерія. Кинувши швидкий погляд на сад, дівчина махнула йому рукою.

Поки він підіймався, хапаючись руками за виступи на кам'яній стіні, серце калатало так, що могло розбудити пів палацу.

Валерія стояла, склавши руки на грудях, щоб хоч якось змусити їх менше тремтіти. 

«Боги, що я наробила?..» — до горла підійшла грудка, варто було йому перелізти через підвіконня. 

Станіслав обережно зістрибнув на килим та випроставшись, повернув голову шукаючи принцесу. Вона стояла в кількох метрах, оповита темрявою кімнати. Чоловік поспішив відійти від вікна, щоб його ніхто не побачив з вулиці.

— Ви хотіли мене бачити?.. — її голос прозвучав ледь чутно.

— Так, — прошепотів він, все ще не вірячи власним очам. Це міг бути просто сон.

Дівчина хилитнула головою на кілька великих подушок, що лежали посеред кімнати.

Чоловік підійшов та сів на одну з них. Повагавшись, Валерія забрала свічку та опустилася навпроти. Світла від неї було небагато, але вона не наважувалася запалити ще, щоб це не привернуло зайву увагу.

— Ви сказали, що останнім часом погано спите... — ковтнувши слину, промовила дівчина. 

— Постійно думаю про вас.

Принцеса зашарілася, радіючи, що він цього не бачить у темряві. 

— І яка я… у ваших думках?

Чоловік замислився.

— Весела. Ви посміхаєтеся мені, а потім тікаєте.

Дівчина посміхнулася кутиками губ.

— Зараз я не тікаю, — хрипло промовила вона, та облизала сухі губи. — Ви також приходили до мене у снах, — вона замовкла дивлячись як світло від свічки грає у його очах. — Ви тримали мене на руках. Як тоді…

Станіслав опустив очі, тихо розсміявшись. Але у цьому сміху зовсім не було веселості.

— Пробачте моє нахабство. Я мав би триматися від вас подалі, а замість цього…

Дівчина підтиснула губи. Вона й сама розуміла це.

— Ваше нахабство вражає. — м'яко посміхнулась вона, знов зустрівшись з ним поглядом. — Ви сміливий. До мене ще ніхто так не залицявся.

— Якщо я вам не приємний…

— Ви змушуєте мене страждати, — несподівано навіть для себе сказала вона, провівши тремтячими пальцями по складкам спідниці.

— Я можу піти.

— І розбити мені серце? — зігнула брову. Вона замовкла, злякавшись, що вже перейшла межу.

— Я хочу щоб ви були щасливі. Якщо навіть для цього доведеться вирвати власне серце з грудей. 

— Це погана ідея, — важко зітхнула вона, залишивши складки спідниці у спокої. — Ну, тобто виривати серце… Як же ви тоді будете мене кохати? — зашарілася, сховавши очі.

Чоловік застиг, а потім його губи розтягнулися у втомленій посмішці.

— Там звідки я родом є легенда… Колись, коли тільки формувалися гори, жило у них багато драконів з червоною, наче світанок, лускою. Були вони набагато більші за сучасних, а їхні крила були настільки великі, що могли закривати Златан, занурюючи світ у темряву. Одного разу молодий дракон покохав богиню вітру, і на його щастя вона відповіла йому взаємністю. Тільки іншим богам це не сподобалося. Вирішили вони покарати її, закувавши ланцюгами, щоб вона вже ніколи не могла злетіти на небо. Молодий дракон кинувся її рятувати, розірвавши зубами магічні кайдани. І тільки він це зробив божественний вогонь пронизав його серце. Могутній дракон впав на землю, його кров пролилася глибоко у її надра, ставши пізніше міддю, а тіло перетворилося на гору. Кажуть, коли у Долині здіймається вітер, це богиня навідує свого коханого. І тоді гори ніби дихають, нагадуючи, що кохання сильніше за смерть.

— Сумна легенда, — зітхнула дівчина. — У мене також є історія. Вона про принцесу, яка покохала музиканта. — спершись долонями на подушку, Валерія почала розповідати про кохання Долунай до Ваіля, і як жорстокий султан покарав обох. — Люди іноді бачать, як примарою вона досі гуляє на скелі де закінчилося її життя.