Розділ 8

СТАНІСЛАВ 

Після того Станіслав відразу пішов на тренувальний двір. У нього було близько півгодини вільного часу.

 Знявши плащ, чоловік взяв до рук меч і підійшов до опудала. Ставши у стійку, Станіслав стиснув обома долонями руків’я, змушуючи його впиватися в шкіру.

Глибоко вдихнув і зробив перший удар по шиї опудала, а потім у район ребер. Кілька разів повторив комбінацію, уявляючи перед собою не дерев’яне опудало, а ворога з плоті та крові.

Стискаючи меч тепер однією рукою, він увігнав вістря туди, де мав бути живіт. Відступив на крок і відразу наніс різкий замах по руці супротивника. Якби перед ним стояла реальна людина — вона вже давно була б мертвою.

Тіло неохоче відпускало залишки бажання. Він не раз казав собі, що не допустить, аби вона постраждала через його дурні мрії. Тому треба прогнати непотрібне почуття й віддати себе роботі. Не повинно залишитися навіть думки, що він може торкнутися її долоні. Чи хоча б обмінятися поглядом.

Це було неправильно, і саме тому він збирався це зробити.

* * *

ВАЛЕРІЯ 

Дні злилися в один. Після заручин Валерія, якщо й покидала покої, то лише щоб відвідати бібліотеку на першому поверсі. Вибравши кілька нових книжок, вона відразу поверталася до себе.

На Кіру дівчина майже не звертала уваги. Служниця сиділа у кріслі й вишивала, але була готова будь-якої миті все кинути, щойно пані її покличе. Валерія ледь повернула голову, подивившись на служницю.

Перегорнувши сторінку, дівчина завмерла, відчуваючи, як щось важке давить на груди. Як би вона не намагалася зайняти себе, думки тікали далеко за ці стіни. І скільки б не повторювала, що все добре і життя триває, у ньому раптом не стало іскри.

Раніше здавалося, що книжкові героїні занадто драматизують. Тепер самій не хотілося зранку вставати з ліжка, їжа стала прісною, а життя — порожнім. Як то кажуть, «закохайся — і все засяє новими барвами». Авжеж. Чорними, як дно океанської западини.

Валерія спробувала уявити свого нареченого, але дуже швидко їй це набридло. Обличчя принца Даниїла ніяк не хотіло затримуватися у думках, постійно змінюючись на Станіслава. Зброєносець брата вперто не хотів покидати їх, дражнячи.

Кіра, здається, про щось говорила.

— Лист? Який лист? Від кого? — Валерія кліпнула, розуміючи, що прослухала всю розмову.

— Принц пише, що дуже чекає зустрічі з вами.

— Він збирається сюди?! — охнула принцеса.

— Ні. Але він чекає того дня, коли зможе зробити вас своєю дружиною, — сказала Кіра й додала. — Насправді ці пів року пролетять швидше, ніж здається.

Валерія мугикнула, стримавши скептицизм, що вже рвався в голос. Не можна, щоб Кіра побачила, наскільки їй байдуже. Хоч вона й повністю довіряла служниці, але та могла розповісти Олексі, якщо злякається за її здоров’я. Тому виглядати як мрець, якого забули закопати, погана ідея.

 Дівчина зітхнула. Аж занадто її занесло.

 * * *

Сутінки впали на палац. Накинувши на плечі шаль, Валерія сиділа на підвіконні, притулившись спиною до стіни. З прочиненого вікна в кімнату потрапляло прохолодне повітря. Звідси не було видно вікон крила, де жив Олекса з сім’єю. На відміну від Філіпа, який старший за неї лише на два роки, Олекса, як спадкоємець, був змушений залишитися у столиці.

Одна частина її досі вважала, що це на краще. Без старшого брата життя було важким. Вона це відчула, коли батько відправив його на рік на навчання у віддалений куточок імперії. Здавалося, тоді минула вічність. Усі листи були вологі від сліз.

 Але це було дуже давно. Тепер вона виросла, та й він надовго не покидав палацу. А ось вона… Валерія раптом зловила себе на думці, що перестала боятися покинути палац і розлучитися з сім’єю. І причиною цього стала нова, більш серйозна проблема.

«Для чого ти сюди приїхав? Невже не міг знайти роботу деінде?» — ображено підібгала губи.

 Сердитися на Станіслава було марно — він не винний, що сподобався їй.

Закривши вікно, дівчина підійшла до столу, де лежав лист, який вона почала писати. Вмостившись з ногами на кріслі, Валерія підсунула до себе папір. Рівним почерком було написано:

 «Ви тиждень тому врятували мене від падіння…»

На цьому все. Слова ніяк не хотіли йти. Відкривши каламар, дівчина вмочила перо й замислилася.

 «Сподіваюся, цей лист не відволікатиме вас від служби. Я не могла втриматися, щоб не написати. Ви тиждень тому врятували мене від падіння…»

Дівчина застигла з піднятою рукою. Чорна крапля впала на пожовклий папір. Перечитавши ще раз текст, вона швидко закреслила його й знову вмочила перо у каламар.

 «Дорогий Станіславе. Сподіваюся, у вас не було проблем через мене…»

Валерія тихо вилаялася, зіжмакавши й цей лист, а потім кинула його на килим перед столом. Взявши новий аркуш, знов почала писати:

«Станіславе, сподіваюся, вас не налякають мої слова. Я ще раз хочу подякувати за те, що врятували мене від падіння на холодну підлогу. Але разом із цим дозволили втонути у ваших очах. Після нашої короткої зустрічі в саду я не можу вас забути. Ви постійно переслідуєте мої думки. Здається, я вас уже кохаю.

Я бачила, як ви на мене дивилися на банкеті. Мені здалося, що ви відчуваєте те саме. Якщо це так — відгукніться на моє послання. Якщо ж ні, і мої мрії марні — скажіть про це, щоб моє серце перестало битися об клітку грудей».

Зітхнувши, дівчина похитала головою.

— Дурня якась.

Спустивши ноги на підлогу, вона зібрала списані аркуші й підійшла до каміну. Кинула їх усередину й, прошепотівши заклинання, активувала перстень-артефакт. Язички полум’я лизнули папір, швидко пожираючи сліди її слабкості.

 — Він подумає, що я не в собі, — очі дівчини розширилися від жаху, коли вона уявила, що могло статися.