Розділ 7

СТАНІСЛАВ 

Чоловік знав, що не має права навіть думати про неї, але кожен раз коли закривав очі, перед ним з'являлася Валерія. Тільки він простягав до неї руку, вона грайливо посміхалася та розчинялася у повітрі.

Наступний тиждень приніс трохи полегшення.  За цей час вони жодного разу не перетиналися і він міг займатися справами принца.

Робочий день починався з чистки мечів, потім тренування Олекси. Після вони виїхали за межі палацу та повернулися лише під ніч. Станіслав радів коли після цього провалювався у сон без сновидінь.

На наступний день усе повторювалося. Він прокидався, робив все що наказував йому Олекса. Час від часу чоловік помічав, як завмирає серце, коли у поле зору потрапляв хтось зі світлим волоссям.  Але майже відразу розумів, що це хтось зі служниць. 

Принцеса більше не приходила у крило де жив спадкоємець з дружиною. За неї ніхто не обмовився за цей час. Станіслав гнав від себе хвилювання, впевнюючи себе, що якби з нею було щось не так, це комусь було відомо.

А якщо ні?

На третій день Олекса покликав його до себе, повідомивши, що вони зранку вирушають на огляд віддаленого складу та деякий час будуть відсутні у столиці. Він мав радіти цьому, але навпаки відчував себе нещасним.

На сьомий день сталося щось неймовірне — принц придбав на базарі відріз тканини та попросив віднести його служниці Валерії. Станіслав сказати не посмів, що може передати особисто принцесі. Слова застрягли у горлі. Але те, що він опиниться біля покоїв принцеси змушувало радісно битися кляте серце. Думка, щоб триматися від неї подалі розвіялася вітром.

— Кімната Кіри знаходиться навпроти гобелену з рудоволосою богинею, яка тримає у руках ліру, — сказав Олекса. — Постукаєш у двері, вона вийде.

Станіслав кивнув, вже за мить забувши де шукати кімнату служниці. Думки радісно перестрибуючи одна одну стрибали до південного крила.

Притиснувши до грудей пакунок з тканиною, чоловік йшов через палац старанно тримаючи обличчя. Можливість втратити робочу чи навіть голову у його плани аж ніяк не входила. Хоч зараз у тій голові не було жодної розумної думки.

Чоловік важко зітхнув, піднімаючись на другий поверх де знаходилися покої принцес та їхніх служниць. Він дуже швидко зрозумів, що переплутати не вийде — у коридорі висів  один величезний гобелен.

Служниця з підносом фруктів пройшла повз нього, кинувши здивований погляд. 

«Кіра?»

Чоловік не знав, як виглядає служниця принцеси.

— Мені потрібна Кіра. Де мені її знайти?

Служниця зупинилася, оцінювально подивившись на нього.

— Я також можу вам допомогти, — часто закліпала віями дівчина. — Я вас до цього тут не бачила.

Чоловік розгублено глипнув, на якусь мить забувши для чого прийшов.

— Мені потрібна служниця принцеси Валерії, — твердо відповів він, проігнорувавши бісики, які пускала на нього дівчина.  — Пробачте, я дуже поспішаю. — спробував додати це з посмішкою. 

Попри це у грудях зароджувався гнів. Несподівано йому стало неприємно, що з ним намагалися фліртувати. Станіславу завжди подобалася жіноча увага. Але не зараз, не коли він стоїть у коридорі де знаходиться кімната коханої жінки.

Усвідомлення виявилося несподіваним та не обіцяло нічого доброго. З принцесою йому бути не світить, а всі інші жінки вже викликають відразу. 

«Трясця»

Служниця ображено пирхнула, зрозумівши, що вона йому не цікава, та хилитнула головою у бік дверей.

— Дякую, — стримано сказав він та попрямував до потрібних дверей.

Стукіт підборів за спиною свідчив, що служниця пішла. Полегшено видихнувши, чоловік підняв руку, щоб постукати. Кроки за дверима почулися майже відразу. 

Відчинивши двері Кіра здивовано підняла брови.

— Принц Олекса просив передати для сестри відріз тканини, — швидко відповів чоловік на німе запитання.

— О-о. Пані буде щаслива! Дякую! — сяйнувши усмішкою, жінка простягнула руки до пакунку.

Станіслав вже зібрався віддати, як несподівано почув тихий голос, що пролунав з прилеглої кімнати.  У горлі миттєво пересохло.

— Щось ще? — розгублено глипнула на нього жінка.

Чоловік хитнув головою,  відганяючи мару. Тіло ніби налилося свинцем, а на губи постійно лізла дурна закохана посмішка.

— Нічого,  — видавив з себе Станіслав, стиснувши щелепу.

Віддавши згорток, він на важких ногах пішов геть з коридору.

«Трясця»

* * *

ВАЛЕРІЯ 

— Хто приходив? — спитала Валерія, побачивши Кіру у дверях суміжних покоїв.

— Олекса купив відріз тканини, — жінка дістала зі спини згорток. — Той що ти хотіла. 

Валерія радісно заплескала в долоні, кинувши вишивку на диван. Софія охнула коли сестра вскочила на ноги, й з її колін на килим впали ножиці. До цього Валерія намагалася навчити її робити новий стібок, який ніяк не хотів виходити.

— Олекса був тут? Чому не зайшов? — спитала Валерія, розглядаючи червону з трохи рожевим відтінком тканину. 

— Ні.  Пакунок приніс його зброєносець.

«Що?»

Пальці затремтіли, через що червоний шовк вислизнув на підлогу. Дівчина швидко, нагнулася, щоб підняти згорток та перекласти на диван. На щоках спалахнув зрадницький рум'янець. Дівчина відчула, що якщо скаже хоч слово, то голос видасть хвилювання.

Тому Валерія нічого іншого не придумала, як сісти та знов взяти до рук тканину. 

«Якщо я так швидко втрачу до неї інтерес, це помітить. — подумала вона,  провівши пальцями по шовку. — Тримайся природньо.  Ти хотіла цей шовк!»

Попри розумні переконання ноги хотіли бігти у коридор. І якщо пощастить зіткнутися зі Станіславом.

«М-м-м. Хочу знов опинитися у тих руках, — дівчина прикусила зубами щоку, нагадуючи собі, що поряд є ще хтось. Приємне тепло оселилося десь у районі живота.  Дівчина відчула пекучий сором, але стримувати думки не бажала. — Це лиш думки. Я не збираюся нікому кидатися в обійми. І зовсім не хочу, щоб він мене поцілував»