Він лежав на холодному вологому камені у трьох кроках від води. Глибина у річці коло самого берега була невелика - до грудей дорослого чоловіка. Якби він упав у воду, цього було б достатньо, щоб він нічого собі не переламав. Ну отримав би синці і забої, але зміг би самостійно вилізти з води і, чортихаючись, увесь мокрий, знову піднятись на дах млина.
Але не вистачило якихось трьох кроків.
Чоловік півтори хвилини тому ступив на гнилу дошку горища, вмить втратив рівновагу і полетів донизу, з висоти двадцяти ліктів. Він впав на уламок скелі, з якої підіймалась мурована кам'яна стіна водяного млина. Серпневе сонце у цей обідній час вже гарно припікало і зайчики від води час від часу грали на блідому обличчі чоловіка. По рудій короткій бороді з носа і відкритого рота стікали тонкі струмочки темної крові. Сині очі були широко відкриті і дивилися прямо у таке ж синє безхмарне небо. Але у тих очах окрім болю і смертельної туги більше нічого не було.
Старі чоботи, усі у борошні, наче у снігу, позлітали з ніг під час удару до скелі. Босі брудні ноги були вивернуті під неймовірним кутом. Але чоловік не відчував свого тіла нижче живота. Зі зламаної лівої руки також текла кров - кістка пробила шкіру зап'ястя і тепер виглядала блідим цукровим уламком з подертого рукава сорочки.
Чоловік навіть не міг стогнати від страшного болю і смертельної туги.
Вмить по пальцям правої цілої руки пройшла хвиля тремтіння.
Рука повільно, наче ранена змія, поповзла до грудей. Неслухняні пальці ковзнули під комір сорочки і на мить завмерли, намацавши щось. Рука почала рухатись назад. Вмить щось жовтаво-зелене блимнуло у сонячних променях.
Широко відкриті блакитні очі повільно закрилися. Здавалась, що вони більше ніколи не відкриються. Та ось біляві повії знову затремтіли і очі повільно відкрились. За цю коротку мить чоловік згадав усе. Все його життя ніби іскра, ніби яскрава блискавка промайнуло перед ним. Усе повністю, з усією глибиною і наповненістю, з усіма подробицями. Чоловік згадав усе.
Пастушок Ромко як і завжди вивів у поле дюжину овець ще з самого ранку, коли сонце ледь позолотило далекі пагорби на сході.
До самого обіду вівці мирно паслись у долині Жванчика - неглибокої але стрімкої і норовливої річки. Поступово, ближче до полудня, отара піднялась по схилам і вже вищипувала густу соковиту траву вздовж старої панської дороги. Тепер цим шляхом майже не користувались і широка колись дорога поросла кропивою, будяками і ліщиною. Колишній панський сад перетворився на справжній ліс і дорога ніби не давала густим хащам перекинутись на інший бік, до лугу.
Ось тут зазвичай і паслась невелика Ромкова отара. Тут було тихо, спокійно.
Зазвичай Ромко проводив ось так цілі дні. У мовчазному товаристві овець, а ще вірного друга Бровка - старого собаки темної масті з надірваним вухом і хвостом бубликом. Але ось уже місяць, як Бровко десь пропав. Тож тепер товаришами пастушка були лише вівці, батіг і сопілка. А ще саморобна праща-мотузка і десяток гладких камінців з річки.
Після обіду, коли сонце потрохи і якось неохоче почало опускатись у бік села, Ромко натрапив на стару розлогу черешню. Він кинув свою торбу з хлібом, шматком сала, цибулиною і різним приладдям і швидко заліз на дерево. Темно-рожеві черешні були терпко-солодкими і смачними. Ромко жменями зривав ягоди і з задоволенням смакував.
Через чверть години, коли живіт вже був повний, Ромко нарешті згадав про отару.
Він неохоче заліз із дерева і вийшов на стару дорогу.
Вівці встигли відійти десь на півсотні кроків і паслись край саду. Ромко на всяк випадок перерахував тварин. Потім перерахував ще раз. Одинадцять. Однієї вівці не вистачало.
- Дідько!
Ромко побіг до отари. Ось був би Бровко, він би швиденько найшов згубу.
- Куди вона могла дітися? Напевно зайшла у старий сад...
Підбігши до отари, хлопець ще раз перерахував овець. Одинадцять.
- Чорт забирай!
Він завмер і прислухався - якщо вівця зайшла до саду, то буде чутно як тріщать і ламаються гілки.
Але було тихо.
Ромко пішов назад - туди де дорога потрохи завертала у бік річки, що текла у долині.
Хлопцеві здалося, що він щось почув.
Якісь дивні звуки. Ніби хтось співав пісню, чи може кричав. Хлопець завмер на хвилину, прислухаючись. Але і звуки, здається, замовкли.
Ромко намагався зрозуміти, звідки саме вони лунали.
І тут він знову почув. Це було схоже, ніби хтось голосно крикнув. Але слів розібрати хлопець не міг. Звук лунав десь попереду, за густими заростями дикої малини і вишняка.
Ромко повільно пішов у той бік. Він витягнув з торбини мотузку-пращу і два камені. На всяк випадок. Пращу Ромко використовував, щоб завернути вівці, а також для захисту від дикого звіра. Хоча за весь час вовка пастушок ніколи не зустрів. А ось лисицю, зайця, кроля бачити доводилось. І не один раз.
Ромко поклав один з каменів у шкіряну люльку і намагаючись не шуміти, повільно пішов на звук.
Ось знову хтось крикнув, вже зовсім близько, за поворотом.
Хлопець думав, що побачить свою вівцю, яка відстала, можливо дикого звіра, якого треба буде відігнати. Але коли він обережно визирнув через кущі, то побачив людей.
Спиною до старого розлогого горіха стояв чоловік у розірваній сорочці і червоних брудних шароварах. Чоловік посміхався у чорні густі вуса, але в руці у нього був ніж і на впалій щоці, що поросла сивою щетиною червоніла кров. Перед дивним чоловіком, схожим на цигана, стояли двоє міцних чолов'яг, явно схожих на злодіїв з великої дороги. Один з них тримав сокиру у руці і повільно водив нею зі сторони у сторону перед обличчям цигана. І тут Ромко раптом зрозумів, що рука із сокирою тремтить. А ще хлопець зрозумів, що ті двоє напали на перехожого цигана. Так, Ромко одразу второпав, що ось той, з ножем і з розірваною щокою - циган. Таку одежину носять лише багаті цигани - червоні шаровари, широкий шкіряний пояс, юхтові чоботи. А ще ці густі чорні вуса, орлиний ніс і погляд, який наче пропалює наскрізь. Ось саме таким поглядом дивився він, дивно посміхаючись, на двох нападників із сокирою в руках.
Один з міцних чолов'яг, який був з палицею у руках щось крикнув, на що циган лише ширше посміхнувся, показавши міцні білі зуби.
Ромко одразу зрозумів, що саме тут відбувається. Ці двоє із сокирою напали на перехожого цигана, який прямував старою панською дорогою. Вони напевно зненацька вискочили з густих чагарників і застали подорожуючого знагла. Але той, напевно був не боязкий і швидко зумів зорієнтуватися. Тепер він стояв спиною до горіху і захищався. Але що він міг зробити проти сокири?
І ось тут Ромко прийняв рішення. Прийняв не головою, не розумом, а напевно одним серцем. Бо розум не підказав би допомагати слабкому. І чим може допомогти хлопець чотирнадцяти років з каменем у руці? Але серце підказало допомогти скривдженому.
До нападників було зо тридцять кроків. Ромко замахнувся і зробивши різкий рух, випустив один кінець пращі. Гладкий камінь зі свистом полетів вперед.
Ромко частенько стояв у полі і один за одним пускав камені і пень чи дерево. Він тренувався годинами і міг пускати каменюку точно в ціль на відстані ста кроків.
Ось і цього разу випущений камінь потрапив точно у ціль. Він з глухим неприємним ударом влетів прямо у праве плече нападникові - саме у ту руку, яка тривали сокиру. Чолов'яга голосно крикнув, схопившись з плече. Сокира випала з руки. І саме у цю мить циган, не ставши чекати, швидким коротким ударом застромив лезо ножа нападникові у груди. Другий чоловік, який тримав у руках палицю, так і не зрозумів, що сталося. Він стояв з відкритим беззубим ротом і здивовано дивився на сокиру, що лежала посеред дороги. А циган і цього разу не схибив. Він скочив вперед і кілька разів ударив ножем другого нападника. Той лише ойкнув і завмерши на мить, неначе повний мішок, впав з гуркотом обличчям прямо у дорожній пил.
Врятований циган різко відскочив, повернувся і став розглядати хлопця, який так і завмер від несподіванки.
Ромко вже хотів тікати геть, коли почув веселий, але захеканий голос:
- Дякую тобі, хлопче, за допомогу! Ти врятував мені життя!
Циган підійшов до одного з тіл, що лежали у траві і нахилившись, витер скривавленого ножа до свитки. Потім підняв сокиру, покрутив у руці, ніби оцінюючи, а потім різким рухом закинув її подалі у хащі.
Ромко стояв непорушно, не знаючи, лишатись йому чи якнайшвидше тікати. Та коли згадав, що у нього вівці, то вирішив лишитися.
- Утекти я завжди встигну, - про себе подумав пастух, - ноги у мене прудкі, а ще я босоніж - хай циган попробує мене спіймати. І взагалі - чому це йому за мною гнатися? Навіщо я йому здався?
- Не бійся мене, хлопче,- сказав циган, ніби прочитавши думки хлопця.
- Ти допоміг мені у скруті. Ці злодії хотіли мене відправити на той світ. Але вийшло не по їхньому. Самі потрапили у яму, яку для мене копали.
Циган сховав ножа за халяву чобота, провів рукою по скривавленій щоці. На пальцях лишилася кров.
- Це дрібниці. Заживе швидко. На мені, як на собаці усе мерщій гоїться. А ось сорочку шкода.
Чоловік взяв відірваний кінець пальцями, потім зітхнувши відпустив. Підняв очі на пастуха, який стояв незрушно.
- А ти вправно цілиш тими каменюками. Хто навчив?
- Сам. Сам навчився. Вівці пасу.
- А як звати тебе, пастух?
- Ромко.
- Добре, Ромко. А чи не твоя вівця сама у он тому яру бродить? - циган показав рукою ліворуч.
- Напевно моя. То ви, пане, бачили її? Я як раз бігав тут і шукав. А тут ось ви...
- Чув. Так що спустишся з горбочка у долину і там знайдеш те, що шукав.
Ромко ще постояв трохи, з опаскою роздивляючись нерушні тіла злодіїв. Страху, на диво, не було зовсім. Усе відбулося так швидко, що Ромко не встиг нічого зміркувати. Але цей циган ножем орудував вже занадто справно. Але він захищався і сам Ромко лиш допоміг йому. Дав секунду, один шанс. І циган тим шансом справно скористався.
- Ти мені, Ромко, допоміг,- знову ніби прочитав думки пастуха, сказав циган,- а я умію бути вдячним. Тож буде за допомогу тобі дарунок.
Циган підняв з кропиви свою невелику торбу. Розв'язав шнурок і запустивши всередину руку, через деякий час дістав щось невелике. Бувають цигани багаті,- подумав про себе хлопець,- ось подарує мені щось коштовне. Золото, наприклад, або золоту монету. Ось було б добре. Батько не покладаючи рук працює на млині, а грошей золотих ніколи і не бачив, а я...
Циган протягнув долоню і відкрив її.
- Ось, бери.
Ромко побачив те, що було на долоні.
Звичайна мідна монета. Середнього розміру, уся потерта, з маленьким отвором, через який був протягнений тонкий шкіряний ремінець для того, напевно, щоб можна було ту монету носити на шиї.
Ромко розчаровано зітхнув. Мідяк - то невелике багатство. Хіба бублик на нього і купиш.
- То не звичайна монета,- сказав циган, посміхаючись і показуючи свої рівнів білі зуби.
- Бери її і бережи як око у голові.
Ромко підійшов і невпевнено взяв монету. У цей час циган швидко стиснув пальці і схопив хлопця за руку. Ромко намагався висмикнути долоню, але те було марно - пальці цигана були неначе кліщі.
- То монета не проста,- сказав дивний циган посміхаючись і дивлячись переляканому хлопчині прямо у очі.
- Вона виконує бажання. Чотири бажання. Загадаєш щось і лишиться лише поцілувати монету. Бажання те обов'язково виповниться.
Циган відпустив руку хлопця у якій залишилась монета.
- Але дивись, будь зі своїми бажаннями обережним.
- Коли поцілуєш монету і відчуєш на вустах смак крові - знай, твоє бажання вже почало здійснюватись. Їх у тебе всього чотири. Зрозумів?
- Так, пане.
- А тепер біжи за своєю вівцею.
Ромко знайшов зниклу вівцю саме там, де вказав дивний циган - в долині, у яру. Вівця, вся у будяках, пила воду з невеличкого джерельця. Ромко, разок добряче приклався батогом по спині знайди, але більше одного разу і не бив – все ж він був радий, що знайшов те, що шукав. А ще звичайно був очманілий, від зустрічі з дивним загадковим циганом.
Коли Ромко нарешті вигнав вівця на гору, то ще здалеку побачив отару, яка спокійно паслась у полі.
Хлопець з острахом пішов до того місця, де відбулась бійка. Але що за чортівня - ні дивного цигана, ні мертвих тіл ніде не було. Лиши прим'ята кропива у тому місці, де лежали покійники. Куди вони усі ділись? Не міг же циган відтягнути кудись покійників чи сховати їх. Сам Ромко був відсутній хвилин двадцять. Тож якщо циган і сховав десь мерців, то зовсім недалеко. Дивина!
Ромко швидко оглянув усе, але ні крові ні тіл він так і не знайшов. Але ж монета! Пастух торкнувся пальцями мідної монети, які вчепив собі на шию. Монета була! Тож і циган, і мертві розбійники повинні були десь бути!
На усяк випадок хлопець відігнав свою отару ближче до села, у долину. І до самого вечора лишався вже там. Він усе роздумував над тим, чому був свідком.
Спочатку йому хотілося якомога швидше бігти у село і розповісти батькові про те, що сталося. Але мертві тіла десь щезли. І сам подорожній циган теж пропав. Тож довго поміркувавши, Ромко вирішив, що поки ні про що не буде нікому розповідати. А вже далі видно буде, що робити.
Коли вже сонце торкнулось далеких темних пагорбів на заході і небо стало яскраво-червоним, Ромко погнав отару додому.
Наївшись, вівці йшли повільно і зморено. Ромко плентався за ними, задумливо вдивляючись кудись удалину. Він і не помітив, як до нього ззаду тихо підкрався високий жилавий хлопчина з густим темним нечесним волоссям на невеликій голові.
- А ти все витрішку купляєш, рудий телепень,- зненацька крикнув хлопець і швидким рухом вирвав батіг з Ромкових рук.
- Віддай! Віддай назад!
Це був сільський розбишака Микита Павук. Він був старший від Роки на два роки, але досі бігав по селу босоніж, наче малий. І частенько чіплявся до молодших хлопців, зазвичай слабших і ліз у бійку.
Ромко намагався відібрати свого батога, але Микита Павук штовхнув нижчого майже на голову пастушка і голосно зареготавши, почав шмагати вівці. Перелякано заблеявши, вівці побігли по дорозі, зовсім у інший від дому бік.
- Що ти робиш, скажений?!
Ромко хоч і був молодший і менший, але не був боягузом. Він відчайдушно кинувся на Микитку з кулаками. Той, було, замахнувся батогом, але побачивши що пастушок сміливо біжить на нього з бойовим криком, відкинув батога у будяки, а сам голосно зареготавши кинувся навтіки.
У Роки від такої образи навіть сльози виступили у очах. Він підняв батога, який виявився зламаним, а потім кинувся рятувати отару.
Вже дома, після вечері, коли Ромко сидів на лаві під вишнею, він згадав про монету. Витягнувши її з під сорочки і деякий час покрутивши у пальцях, Ромко подумав про розбишаку Микиту.
- Щоб тебе муха вбрикнула. Щоб ти, злодюго, більше не зміг ні до кого чіплятися,- прошепотів Ромко і поцілував монету.
Хлопець одразу ж відчув на вустах і язикові мідний присмак крові. Він згадав, як дивний циган говорив про це.
- Коли поцілуєш монету і відчуєш на вустах смак крові - знай, твоє бажання вже почало здійснюватись.
- Подивимося, як воно здійсниться, - знову прошепотів Ромко. Але циган як скаже - то одразу збреше.
Хлопець зітхнув і сховав монету за комір.
Наступного дня, з самого ранку, до Ромкової матері прибігла сусідка баба Тамара. Це була відома на усе село плітарка і пащекуха. Вона знала усі сільські чутки і новини і розносила їх зі швидкістю сороки.
Це була неділя і зранку Ромко отару не гнав - усі йшли до церкви. Спочатку він і не звертав уваги на стару торохтійку, яка щось через паркан оповідала матері. Та коли почув зітхання і схлипування, вмить затих і прислухався.
Те, що він почув, неначе обдало його окропом.
Серце заколотилося у грудях з такою силою, що голова і груди ніби почали пульсувати.
Баба Тамара, охаючи розповідала, що вчора під самий вечір, коло старого мосту знайшли мертвим Микиту Павука. Він увесь розпухнув. Так, що його не могли впізнати спочатку.
- Чого його понесло під той старий міст? - все причитала баба Тамара, - кажуть люди, що натрапив там на омине гніздо. Ось оси його до смерті і скусали. Ось так людина собі смерті шукає. Господи, Господи!
Мати і стара все зітхали. А Ромко сидів наче у воду опущений.
- То виходить, монета дійсно виконує бажання! - думки в голові хлопця спалахували наче блискавки.
- Але ж я не хотів смерті Микити! Лише хотів його провчити.
- Щоб тебе муха вбрикнула. Так я сказав. Я прокляв Микиту Павука і ось цей прокльони здійснився!
Наступного дня з самого ранку Ромко знову почав отару у поле.
Вночі хлопець не міг заснути - усе перед очами бачив білозубу страшну посмішку цигана і опухле мертве зелене обличчя Микити Павука.
Але зранку, чим світ, довелося вставати і гонити вівці.
Ромко поспіхом випив теплого молока, заїв шматком хліба. Кинув у торбу холодні пироги, які приготувала мама і погнав отару.
Прийшов до тями Ромко вже на зелених схилах за селом. По дорозі хлопець навіть умився коло невеликого джерельця під скелею. Холодна вода надала трохи сил і бадьорості і нічний морок відступив у тіні Товтр, під скелі.
Ромко задумливо сидів у тіні дикої груші, і дивився на блискучу стрічку Жванчика, що тік по долині. Потім діставав монету з під сорочки і уважно розглядав її. Але, здається, у ній нічого особливого не було - звичайний потертий часом мідяк.
- Але ж виконав бажання!
Що б собі хлопець не говорив, але тоді, коли Микита Павук лупцював і розганяв вівці, коли обізвав його рудим телепнем, Ромкові справді хотілося, щоб той поганець сконав і більше не чіплявся ні до нього, і взагалі ні до кого.
- Чи все те лише таке страшне співпадіння? Без усі цигани ще ті брехуни. Бувала на ярмарку такого накрутять, немов кіт на сметані. Так обведуть простого чоловіка чи то жінку навколо пальця... А сам Ромко усе те собі надумав і тепер тішиться мідяком. Але чому це тому цигану брехати? Ромко і справді допоміг йому, можна сказати врятував життя. І нічого за це не просив. Дивний циган сам вирішив віддячити хлопцеві...
- Дивні дива на світі робляться.
Вівці знову пішли догори, у бік старого саду. Треба було йти їх вертати. Ось, був би пес, він швидесенько сам побіг і завернув норовливих тварин.
І тут Ромкові до голови прийшла одна думка. Він навіть зупинився на хвилину і облизав губи, ніби пробуючи ту думку на смак.
- А що якщо... Так!
Ромко дістав з-за коміра сорочки монету, подивився на неї, а потім тих сказав:
- Хочу, щоб Бровко повернувся до мене!
Після цього, хлопець поцілував мідяк.
І вже за мить знову відчув у роті той самий солонуватий присмак крові.
Через півгодини, коли Ромко після швидкого обіду спустився в долину, щоб набрати води у джерелі, він почув шарудіння у очереті.
Хлопець завмер і холодна вода, перелившись через верх гарбузової фляги, потекла по руці.
Ромко швидко обернувся і глянув на схил - вівці усі разом ліниво щипали соковиту траву.
І знову шарудіння очерету. Вже зовсім поруч.
- Це Бровко,- промайнула думка у голові,- це точно Бровко!
Ромко побачив, як хитається очерет у десяти кроках попереду. Так, ніби невеликий вітерець раптом заблукав у долині.
- Бровко, Бровко це ти? Іди сюди!.
І тут хлопець побачив собаку. Це дійсно був Бровко - Ромко одразу впізнав надірване праве вухо. Пес повільно вийшов із очерету і виляючи хвостом направився до хлопця.
- Але що це з ним?!
Ромко з жахом почав помічати щось дивне і страшне.
Це дійсно був його пес. Але усе тіло його було у темній землі і сухому торішньому листі. Чорна шерсть, колись блискуча і густа, тепер була брудна і звалялася. Йдучи, Бровко помітно западав на задні лапи. І коли він нарешті вийшов з очерету, Ромко помітив, що за собакою по траві щось волочиться.
Хлопець зробив крок уперед і раптом побачив лівий бік собаки. Жовтаво-білі ребра стирчали назовні, а внизу з роздертого живота за псом волочилися темно-зелені нутрощі. Жирні мухи пов'язали по ребрам і рані. Але Бровко йшов прямо до хлопця, виляючи облізлим вологим хвостом. Собача паща була відкрита і червоний язик звисав донизу.
- Бровко?...