Розділ 14 "Бурхлива річка". Сторінка 203

Тиждень спільного життя під брезентовими наметами не минув безслідно. Серед нічних розмов біля вогнища, сміху та спалахів суперечок Девід Айс упіймав себе на думці, що його думки зайняті зовсім не місією і не лордом Макто. Щоразу, коли Ріфа сміялася або кидала на нього свій пронизливий погляд, у його серці щось обривалося. Він зрозумів, що безповоротно закоханий у цю нестримну леді. Чекати, поки її привезуть до Колдстоуна на загальний огляд, було вище його сил.

Серед ночі, коли табір поринув у глибокий сон, а над лісом застигло холодне місячне світло, Девід обережно підійшов до намету сестер. Безшумно відчинивши полог, він знайшов Ріфу, яка спала. Торкнувшись її плеча, він прошепотів усередині намету лише одне слово: «Їдемо». Здивована, але чомусь не перелякана, вона підвелася, відчуваючи той самий нерозсудливий потяг. Тихо вислизнувши з табору, вони сіли на найкращого коня Девіда і під покровом ночі помчали геть на південь, полишаючи позаду всі плани, Колдстоун і королівські накази.

Наступного ранку сонячні промені ледь торкнулися табору, коли Ліста прокинулася і відчула незвичну, гнітючу тишу в сусідньому наметі. Зловісне передчуття стиснуло серце. Вона різко відкинула полог і побачила порожнє ліжко сестри. Одяг та дорожня сумка Ріфи зникли.

У той же момент із сусіднього намету вискочив Джо Хайм, збираючись гукати товариша, але, помітивши розгублену Лісту і порожнє місце Девіда, усе зрозумів.

Його обличчя спершу зблідло від шоку, а за секунду побагряніло від люті. Джо стиснув кулаки так, що побіліли кісточки пальців, і гучно вилаявся на весь ліс, згадуючи незлим тихим словом свого зрадливого друга.

— Цей проклятий дурень... Він таки наважився! — процідив Джо крізь зуби, дивлячись на порожній простір і сліди копит, що везли їх до столиці.

Ліста стояла поруч, схрестивши руки на грудях. У її глибоких ніжних очах читалося здивування, змішане з повагою до сестриної рішучості, але водночас і холодна тверезість ситуації. Вона спокійно подивилася на розлюченого Джо.

— Що ж, схоже, тепер нас на одну особу менше, пане Хайм, — холодно іронічно мовила вона, злегка піднявши брови. — Будемо їхати до вашого Колдстоуна вдвох. Чи збираєтеся влаштовувати погоню за закоханими голубками?

Джо глибоко вдихнув повітря, намагаючись приборкати лють, і різко махнув рукою у бік карети. Погоня за парою, що випередила їх на кілька годин у диких північних землях, була марною тратою часу.

— Ні, — суворо відповів він, сідаючи на коня. — Вони хотіли втекти на північ — нехай спробують вижити в цій столичній тисняві. А наша дорога лежить до Колдстоуна. Збирайся, леді Лісто, нам час рушати.