Розділ 14 "Бурхлива річка". Сторінка 197

Девід Айс прикро хмикнув, витираючи обличчя грубим полотном, і винувато скосив очі на напарника.

— Звісно, моя пам'ять часом дірява в дорозі, — усміхнувся куточком рота Девід. — Ми ж їдемо не для себе, а як свахи-розвідники. Тільки від нашого смаку й вибору залежатиме, кого саме ми приведемо перед світлі очі лорда Макто.

Джо Хайм закинув руку за шию, розминаючи затерплі м'язи після довгого переходу, і скептично кинув погляд на високі гострі вежі замку.

— Ото ж бо й воно, — буркнув Джо, крокуючи бруківкою слідом за служниками, які вели їхніх коней до стаєнь. — Якщо привеземо до Колдстоуна якихось буркотливих засушених огарок або двох нестерпних фурій, Макто з нас шкуру зпустить. Треба роздивитися їх дуже уважно, перш ніж давати слово старому Герберу і кудись їх везти. Сподіваюся, хоч одна з них має нормальне обличчя і здатна зв'язати пару слів без того, щоб змусити нас оглухнути від скарг на дорогу.

Тяжкі дубові двері головного входу в Букрівер відчинилися перед мандрівниками, впускаючи їх у прохолодні й затінені коридори фортеці. Щойно Девід та Джо переступили поріг, з напівтемряви біля кам'яної колони назустріч їм виступила постать.

Це була стара одноока Ріда Айлет — жінка, чиє обличчя перетинав блідий шрам від старої рани, а на місці втраченого ока темніла щільна шкіряна пов'язка. Попри поважний вік і суворий вигляд, вона трималася прямо, спираючись на довгий дерев'яний жезл, який глухо стукав об кам'яну підлогу при кожному кроці.

Ріда зупинилася перед посланцями Колдстоуна, уважно оглянувши їх своїм єдиним, але напрочуд гострим і пронизливим поглядом, що бачив наскрізь будь-яких чужинців. На її суворих вустах промайнула ледь помітна, стримана посмішка.

— Девід Айс і Джо Хайм із Колдстоуна, якщо не помиляюся, — її хрипкий, але чіткий голос лунав під високими склепіннями. — Дорога була далекою, та вісті летять швидше за ваших коней. Лорд Гербер залишив розпорядження щодо вашого прибуття.

Ріда коротко схилила голову на знак вітання, розвертаючись півоберта й показуючи рукою на вузькі кам'яні сходи, що спірально вели вгору до внутрішніх покоїв замку.

— Ходіть за мною, я покажу вам дорогу до світлиці, де зараз перебувають Ліста та Ріфа. Нам нема чого змушувати посланців чекати, а дівчатам — гадати, що принесли ці вітри з півночі.