Розділ 14 "Бурхлива річка". Сторінка 196

Густий, напружений гул голосів у тронній залі вмить стих, коли з першого ряду радників важко піднявся Баста Сефтті. Старий десниця, чиє обличчя було порізане глибокими зморшками десятиліть при дворі, оперся обома руками на свій важкий кістяний жезл і важко зітхнув. Його втомлений, але все ще владний голос розрізав повітря:

— Годі цього, — промовив він тихо, але так чітко, що почули геть усі. — Досить порожніх криків і розмов, що сіють ворожнечу там, де нам потрібна єдність. Аудієнцію закінчено. Всім розійтися по своїх покоях.

Придворні, відчуваючи важкість ситуації між королем, його матір'ю та мовчазною королевою, почали квапливо й безмовно залишати тронну залу, намагаючись не привертати до себе уваги.

Коли натовп почав розходитися, Елеонор швидко рушила вперед, прослизнувши крізь потік людей. Вона підбігла до Альби, яка все ще стояла посеред зали, і простягнула до неї руки, благально дивлячись у вічі:

— Альбо... благаю тебе, вислухай мене ще раз, — її голос тремтів, повний справжнього каяття. — Я знаю, ти ж знаєш, я нічого не казала.. я просто хотіла вижити тут, як і ти! Прости мені, ми ж колись були...

Альба навіть не поворухнулася. Вона дивилася крізь Елеонор тим самим крижаним, абсолютно порожнім поглядом, у якому не залишилося ані краплі злості чи образи — лише товстий шар випаленої байдужості. Не сказавши ані єдиного слова, королева повільно обійшла колишню подругу і зробила крок геть, остаточно залишаючи її позаду в порожній залі.

Наступного дня, коли перші промені холодного сонця ледь торкнулися обрію, тіні кованих підків дзвінко розірвали ранкову тишу над долиною. Джо Хайм та Девід Айс наблизилися до своєї мети, стримуючи втомлених після довгої дороги коней.

Перед ними злетів у небо Букрівер — фортеця, що здавалася продовженням самих скель, на яких стояла. Високі, масивні стіни з темного, вивітрюваного століттями каменю були оперізані глибокими ровами, через які вже опускався важкий дубовий міст. Над неприступними зубцями фортеці піднімалися стрункі гострі вежі, закуті в панцир сірої черепиці, а високі голчасті вікна гостро й холодно дивилися на світ. Букрівер не вражав показною розкішшю чи пишністю столичних палат — він дихав суворою, непохитною величчю, де кожен камінь пам'ятав десятки облог і зберігав вірність своєму роду.

Охоронець на стіні помітив вершників і засурмив у ріг, даючи знак підняти ґратку воріт. Важкі стулки повільно відчинилися, запрошуючи посланців Колдстоуна всередину.