Розділ 11 "Синій на жовтому". Сторінка 152

Тим часом у прохолодній тіні внутрішньої їдальні замку королева Лілія після виснажливого ранку присіла за розкішний обідній стіл разом із принцесою Сапхірою. На тацях перед ними димілися вишукані страви, але напруга в повітрі була густішою за будь-який соус.

Лілія неквапливо відпила вино із золотого келиха, пильно дивлячись на принцесу, яка спокійно розрізала м'ясо на своїй тарілці.

— Скажи мені, Сапхіро, — почала королева холодним, але спокійним тоном, граючи з краями дорогого рубінового персня. — Ти проводиш забагато часу малюючи якісь свої візерунки і уникаючи товариства знатних лордів. Чи не здається тобі, що настав час подумати про вигідний шлюб? Усі ці молоді спадкоємці з південних домів мріють отримати тебе за дружину, і це зміцнить нашу владу.

Сапхіра підняла свої спокійні, глибокі очі на Лілію. На її шиї на срібному ланцюжку блиснула та сама таємна монета — нагадування про те, що її власний вибір уже давно зроблений.

— Мене зараз зовсім не цікавлять ані шлюби, ані ці ваші південні псевдолицарі, королево, — спокійно і холодно відповіла Сапхіра, не відводячи погляду. — Моє серце вільне від таких дурниць, і я не збираюся ставати розмінною монетою у ваших політичних іграх.

Лілія різко зсунула брови, відчуваючи, як молода принцеса відбиває її авторитет, але перш ніж королева встигла випалити гостру відповідь, розмова обірвалася — атмосфера за столом остаточно стала крижаною.

А за кілька десятків миль від розкішних палат Мідного Каменю пейзаж змінився на відкриті, продуті вітрами степові простори.

Загін Макто впевнено крокував широким пшеничним полем, де високі золоті колоски хиталися під подихом пізнього літнього вітру. Усвідомлення того, що їхня метушня добігає кінця, додавало виснаженим коням і людям нових сил.

Макто їхав на чолі загону, міцно тримаючи поводи. Він підняв руку, зупиняючи коня на невеликому підвищенні, і вказав рукою на обрій, де крізь серпанок уже виднілися величні темні контури стін і веж Мідного Каменю.

— Дивіться, хлопці, — промовив він твердим, сповненим рішучості голосом, в очікуванні фінального ривка. — Нам залишилося всього п'ятнадцять кілометрів. Скоро ми будемо біля стін столиці.