Розділ 10 "Північна Діва". Сторінка 127

Коридори Мідного Каменю вранці здавалися особливо похмурими й холодними, але цього разу ані Альба, ані Елеонор не відчували колишнього трепету. Вони крокували впевнено, їхні кроки лунко відбивалися від кам’яних плит, привертаючи здивовані погляди зустрічних слуг. Синя сукня Альби зі срібними зоряними візерунками виглядала настільки зухвало серед сірих стін замку, що навіть охоронці біля дверей сонячної зали мимоволі випросталися, заворожені її холодним сяйвом.

Елеонор йшла поруч, тримаючись трохи позаду, але наче невидима тінь, готова будь-якої миті підтримати чи заступити собою подругу.

Коли важкі стулки сонячної зали відчинилися перед ними, світло, що лилося з високих вікон, на мить засліпило очі. У центрі просторої кімнати, за великим дубовим столом, заваленим пергаментами, сувоями та списками гостей, сиділа королева Лілія. Рядом із нею стояв Ашаір, який щось обговорював із матір’ю, та кількома радниками.

Коли двері скрипнули, Лілія повільно підняла голову. Її сіро-зелені очі зупинилися на Альбі. Королева очікувала побачити звичну покірність, блідість або страх у погляді дівчини, яку вона викликала «на килим», аби вкотре продемонструвати своє домінування.

Натомість перед нею стояла та, чий погляд був холоднішим за північний вітер. Темно-синя сукня з блискучими срібними нитками повністю руйнувала образ лагідної нареченої, перетворюючи Альбу на справжню володарку ночі, що випадково забрела до чужого палацу.

Ашаір замовк на півслові, роззявивши рота, а радники перезирнулися між собою, відчуваючи, як у повітрі різко змінилося співвідношення сил.

Лілія повільно відклала перо вбік. На її тонких губах з’явилася небезпечна, хижа усмішка, проте в очах спалахнув непідробний лютий вогонь.

— Я бачу, леді Альбо, ви вирішили прийти на нашу нараду при повному параді, — голос королеви звучав тихо, але в кожному слові отрута бриніла гучніше за дзвін. — Здається, ви переплутали залу з власним театром. Тут ми не граємо у вистави. Тут вирішують, хто і де сидітиме на весіллі, яке змінить долю цього королівства.

Альба зробила кілька кроків уперед, зупинившись за кілька кроків від столу. Вона не вклонилася так низько, як того вимагав етикет, лише ледь схилила голову, зберігаючи королівську поставу.

— Я нічого не плутаю, Ваша Величносте, — спокійно, але твердо відповіла Альба, і її голос без жодного тремтіння рознісся по залі. — Я просто прийшла подивитися на списки. Зрештою, мені ж треба знати, серед яких облич мені доведеться жити після того, як ви зачините за мною двері.