Розділ 10 "Північна Діва". Сторінка 124

Альба повільно перевела погляд з паперу на подруг, які тривожно вдивлялися в її обличчя, а потім важко зітхнула, відчуваючи, як втома від усього дня навалюється на плечі кам’яною плитою.

— Дівчата, вже пізно, — тихо промовила вона, намагаючись посміхнутися хоча б кутиками губ. — Сьогодні ми вже нічого не змінимо. Мені потрібно зібратися з силами перед цією зустріччю з королевою. Пора спати.

Сапхіра м’яко кивнула, розуміючи стан подруги. Вона обережно склала свої швейні інструменти, обняла Альбу на прощання і тихо вислизнула з покоїв, прямуючи до власних кімнат. Елеонор затрималася на хвилину, перевіряючи, чи надійно замкнені двері, і лише після цього рушила слідом, кинувши наостанок:

— Ранок вечора мудріший, Альбо. Ми розберемося з цим завтра.

Коли в кімнаті запала повна тиша, Альба зняла денне вбрання, погасила свічки й занурилася у м'яку, але холодну постіль. Вона заплющила очі, сподіваючись на хоча б кілька годин спокійного забуття, проте сон знову виявився немилосердним.

Перед її внутрішнім поглядом виникло знайоме видіння, але цього разу воно вражало ще більшими масштабами. Вона знову бачила ту саму дівчину неземної краси з білосніжним волоссям, проте тепер та була одягнена в розкішне, сяюче весільне вбрання, що переливалося перламутром під променями сонця. Вони стояли на високій прибережній скелі, де буремні хвилі темно-синього моря шалено билися об кам'яні кручі, розлітаючись мільйонами бризок.

І раптом у розбурханій глибині води щось ворухнулося. З морської безодні з гучним ревом почали винирювати величезні, величні левіафани, чия темна луска виблискувала на сонці, а довгі тіла звивалися у священному танці, вітаючи володарку цього дикого світу.

Від цього величного й водночас лякаючого видовища Альба різко розплющила очі.

У кімнаті панувала темрява, за вікном ледь виднілися сірі обриси замкових стін, а серце шалено калатало в грудях. Сон розвіявся, але його шлейф — відчуття якоїсь дикої, нездоланної сили — залишився з нею до самого ранку.