Розділ 10 "Північна Діва". Сторінка 122

Альба, все ще загорнута в довгий відріз нічно-синього шовку, який волочився за нею, мов шлейф, підбігла до дверей. Сміх ще не встиг повністю згаснути на її губах, а в очах світилося незвичне для неї безтурботне сяйво.

Вона різко розчахнула стулки, очікуючи побачити служницю чи, можливо, знову Ашаіра з якимись вимогами. Але на порозі стояв не принц.

Перед нею постала постать, яку вона найменше очікувала побачити в цей час у своїх покоях. Це була Аннета Трівент, служниця королеви Лілії. Її обличчя було таким же незворушним, як завжди, але в погляді старих очей читалося щось тривожне. Вона тримала в руках невеликий сувій, скріплений важкою восковою печаткою, яка належала не Мідному Каменю, а королівській раді.

Альба миттєво завмерла. Шовк, у який вона була загорнута, здавався тепер не веселою частиною гри, а важким тягарем. Сапхіра та Елеонор, почувши тишу, що запала в кімнаті, припинили свій сміх і завмерли посеред кімнати, дивлячись на гостю.

— Леді Альбо, — голос Аннети був тихим, ледь чутним шелестом, але в коридорі він пролунав, мов удар дзвона. — Королева Лілія передала вам це особисто. Вона просить вас з'явитися до неї в сонячну залу протягом наступного дня.

Аннета простягнула сувій, і Альба, ледь дихаючи, простягнула руку. Відчуття нічної свободи, що панувало в кімнаті хвилину тому, зникло. Залишилося лише усвідомлення того, що гра закінчилася, і Лілія Вудкос знову взяла її на приціл.

— Щось сталося, Аннето? — запитала Альба, намагаючись зберегти спокій у голосі, хоча її пальці здригнулися, торкаючись холодного воску печатки.

Служниця лише ледь помітно схилила голову, і в її очах Альба прочитала те, чого не могла вимовити жінка: королева знала про те, що відбувається в замку, знала про підготовку сукні, і тепер прийшов час платити за цю маленьку втечу від реальності.