Розділ 10 "Північна Діва". Сторінка 120

У Мідному Камені життя вирувало у шаленому темпі. Королева Лілія перетворила тронну залу на поле битви за естетику. Похмурі гілки, що колись оплітали трон, були пофарбовані, а сам трон тепер сяяв вибіленою чистотою, яка здавалася майже стерильною на фоні старовинного каменю. Стіни прикрашали важкі прапори з левом та іклом, що виглядали як виклик усім давнім родам.

Лілія, вдягнена в сувору сукню кольору попелу, критично оглядала високі аркові вікна.

— Як ти гадаєш, Аннето? — звернулася вона до своєї незмінної служниці, чиї руки, попри вік, все ще вправно перебирали тканини. — Що краще підкреслить велич цього дня: важкі оксамитові портьєри, що затримають світло, чи легкий, майже невагомий шовк, який гратиметься з ранковим сонцем?

Аннета Трівент, схиливши голову, тихо відповіла:

— Ваша Величносте, оксамит додасть залі ваги та таємничості, але легкі тканини зроблять її відкритою до нових часів. Все залежить від того, чи хочете ви, щоб гості боялися, чи захоплювалися.

Лілія лише ледь помітно посміхнулася, готуючись відповісти, як двері гучно відчинилися. У залу увійшов Ашаір, оглядаючи приміщення з виглядом людини, яка вже рахує кількість кубків вина.

— Мамо, — кинув він, навіть не вітаючись. — Прапори — це добре, але ви забули про найважливіше. Торговці привезли стільки гостей, що нам знадобиться втричі більше столів, ніж планувалося. Поставте їх у два ряди, щоб кожен міг бачити, як ми вшановуємо наш союз.

Лілія лише коротко кивнула, не зводячи очей із вікон. Для неї це був не просто бенкет, а демонстрація влади.

Тим часом біля підніжжя замку, на гамірному ярмарку, який розкинувся відразу за головними воротами, Альба була повністю занурена в пошуки. Елеонор буквально тягнула її від одного намету до іншого, де торговці виставляли свої найкоштовніші сувої.

— Альбо, поглянь на цей атлас! — вигукнула Елеонор, розгортаючи тканину, що переливалася на сонці кольором морської піни. — Це ідеально підійде до твого волосся.

Альба торкнулася м'якої тканини, але її очі шукали чогось іншого — чогось, що не виглядало б як весільне вбрання зневоленої нареченої.

— Це надто ніжно, Елеонор, — прошепотіла вона, перебираючи товстий, майже важкий парчовий шовк із срібними нитками. — Якщо я маю йти на цей «бенкет», я хочу бути одягненою так, щоб кожен, хто подивиться на мене, бачив не просто наречену, а ту, кому вони ніколи не зможуть зламати хребет.

Вона вказала на рулон тканини глибокого, майже нічного синього кольору, в якому відблискували срібні візерунки, що нагадували зірки.

— Ось це, — сказала Альба, і в її голосі прозвучало сталеве рішення. — Ми пошиємо з цього сукню. Нехай бачать, що я не забула, звідки я родом.