Розділ 10 "Північна Діва". Сторінка 112

Поки лорд Гельмут пафосно розпинався про «непорушну вірність східних портів» і викладав перед троном блискучі сувої, один із молодших купецьких слуг занадто різко змахнув рукою, намагаючись опрацювати важкий рулон шовку. Від незграбного руху його розкішний оксамитовий капелюх із довгим фазанячим пером злетів із голови й кумедно приземлився прямо на лису маківку сусіда-торговця, який від несподіванки аж підскочив.

Ця безглузда пантоміма серед настільки похмурої та напруженої атмосфери виявилася настільки комічною, що Альба не втрималася. Губи дівчини здригнулися, і вона прикрила рот рукою, ледь стримуючи дзвінкий сміх. Елеонор, помітивши це, теж не витримала — її плечі затремтіли від тихого, стриманого хіхікання.

Навіть Сапхіра, стоячи неподалік, раптом прикрила обличчя рукавом салатної сукні, тихо й беззвучно сміючись, борючись із суворим поглядом матері, яка вже почала підозріло косити очима в їхній бік.

Збагнувши, що вони привертають занадто багато уваги королівської родини, Альба тихенько штовхнула Елеонор ліктем у бік виходу.

— Ходімо звідси, поки королева не помітила наш «злий умисел» проти її величних гостей, — прошепотіла Альба, ледь стримуючи залишки сміху.

Дівчата непомітно вислизнули з тронної зали крізь бічні двері, залишаючи за спиною гучні промови лорда Гельмута та байдужий лик Ашаіра. Вони швидко пройшли крізь прохолодні кам’яні лабіринти замку і нарешті вибралися назовні, в затишний внутрішній сад.

Рання весна тут відчувалася зовсім інакше. Повітря було чистим і пахло вологою землею та талим снігом. На клумбах уздовж доріжок лише починали пробиватися перші ніжні квіти — білі підсніжники та блідо-жовті крокуси, які сміливо тягнули свої пелюстки до першого справжнього тепла. Вони опинилися в тиші, далеко від чужих очей, де нарешті можна було вільно дихнути повними грудьми.