Розділ 10 "Північна Діва". Сторінка 106

Коли довгі тіні остаточно розчинилися в темряві нічних покоїв, Альба нарешті заснула. Сон прийшов тихо, накриваючи її знеможений розум прохолодною ковдрою видінь.

Їй снився дивний, сюрреалістичний світ. На високих стінах прадавнього замку, який з усіх боків омивали бурхливі морські хвилі, сиділа юна незнайомка. Її шкіра була білою як сніг, а волосся нагадувало чистий зимовий паморозь. Дівчина була вдягнена в легку білу сукню, що тріпотіла на вітрі, а в її білосніжне волосся була вплетена яскраво-жовта пір’їна. Не сказавши ані слова, незнайомка раптом підвелася і кинулася у прірву — просто в темну пучину води. Але замість того, щоб розбитися чи потонути, вона розкинула руки, і в ту ж мить за її спиною виросли величні білі крила.

Окрилена дівчина злетіла високо в небо, несучись над різними землями та королівствами. Вона проносилася над смарагдовими лугами, де пахло весною, і над безкраїми снігами, що сліпили очі своєю білизною, відчуваючи абсолютну, нестримну свободу, якої Альба була позбавлена у своєму житті.

Альба різко розплющила очі, вириваючись із полону дивного сну. Серце шалено калатало в грудях, а в кімнаті вже панував яскравий, живий ранок.

— Прокидайся, мрійнице, — лунувся бадьорий голос Елеонор із протилежного кінця кімнати. — Весна не чекатиме, поки ти додивишся свої барвисті сни. До того ж, сьогодні день, коли в дворі очікують нових гостей, а нам краще не пропускати ранкові плітки.

Альба повільно сіла на ліжку, торкнувшись рукою волосся, наче перевіряючи, чи не залишилося там жовтої пір’їни з її дивного сну.