Розділ 10 "Північна Діва". Сторінка 98

— Дякую, леді Хайм, — тихо мовила Альба, випрямляючи спину. Це звертання до Елеонор за прізвищем звучало холодно, наче це була не її подруга, а лише тінь минулого, що намагалася втриматися в цьому замку.

Альба вийшла в коридор. Після того, як Ашаір Сефтті став спадкоємцем, замок наче вимер. Величезні кам’яні коридори, що колись гули від голосів придворних та звуків лютні, тепер заповнювала лише мертва тиша, яку розрізав стукіт її підборів об холодну підлогу. Стіни, прикрашені гобеленами, що вже почали вкриватися пилом, дивилися на неї як на примару.

Коли дівчина увійшла до тронної зали, повітря здалося їй важким і задушливим. Вона підняла очі на те місце, де колись сидів її дід. Трон, що був гордістю династії — витончений витвір з білого мармуру, інкрустований срібним пір’ям, що символізувало легкість і владу — зник. Його місце зайняла потворна, спотворена споруда, що більше нагадувала величезне, похмуре дупло старого дерева.

Ці дикі, переплетені гілки розрослися, немов пухлина, займаючи ледь не половину простору зали. Вони чіплялися за стіни, наче пазурі, впиваючись у кам’яну кладку, а їхні верхівки тягнулися до стелі, закриваючи світло з високих вікон. У цьому хаосі мертвої деревини Альба відчула відразу. Це було не просто переосмислення влади — це було приниження пам'яті про те, що тут було раніше.

— Ось твоє справжнє обличчя, Ашаіре, — прошепотіла вона, дивлячись на трон. — Ти не правиш королівством, ти повільно душиш його, як ліана, що обплела дерево, поки те не перетвориться на тирсу.

Вона завмерла на порозі, стиснувши пальці так, що кісточки побіліли. У цьому химерному дуплі, серед кривих гілок, Ашаір виглядав не як король, а як господар забутого лісового склепу.