Карета зупинилася біля головних воріт замку, перегородивши шлях святковому натовпу. Замкова варта в блискучих обладунках заступила дорогу екіпажу, спересердя спиняючи коней. Командир варти суворо поглянув на розкішні дверцята й різко запитав:
— Хто їде? Назвіть себе й мету візиту до столиці! У замку тривають святкування!
Селія з викликом відкинула фіранку й визирнула назовні. Її обличчя випромінювало холодну, гордовиту зверхність. У відповідь на погрози вона лише дзвінко й зневажливо засміялася, блиснувши смарагдовими прикрасами.
— Ви що, злякалися власної тіні, воїни? — з викликом кинула принцеса, високо піднявши підборіддя. — Я — принцеса Селія, вдова благородного Ейчелла Вудкоса. Мій дім тут, у цьому замку, і ніяка варта не має права затримувати мене на порозі!
Командир варти й солдати перезирнулися. Ім'я покійного спадкоємця Вудкосів та статус принцеси зробили свою справу — похмурі обличчя охоронців трохи зм'якли, а списи опустилися. Важкі ворота прочинилися ширше, пропускаючи екіпаж усередину.
Карета нарешті зупинилася біля входу. Селія впевнено вискочила з салону, поправила жовту сукню й у супроводі відданої Марші Трівент швидким, гордим кроком рушила кам'яними сходами вгору. Залишивши позаду шум вулиць, вони піднялися до масивних дубових дверей головного залу, навіть не підозрюючи, які жахливі новини чекають на них за цим порогом.