У напівтемних покоях королеви панував задушливий жар. Шанелла важко, уривчасто дихала, її змучене тіло кидалося на гарячих від лихоманки простирадлах, а бліда шкіра вкрилася краплями рясного поту.
Поруч на краї ліжка сиділа Заріфа. Вона міцно стискала холодну, безсилу долоню королеви, ковтаючи гіркі сльози й нестанно шепочучи молитви:
— Благаю, збережіть її життя... Не забирайте її зараз, коли маленький Сільв так потребує матері...
Проте Шанелла вже майже не чула людського голосу. Вона поринала все глибше в темну, безшумну безодню, де панував лише спокій.
У її маренні раптом розступився густий туман, і перед нею з'явилася дивовижна жінка. Вона була немов виліплена з кришталю й світла: її волосся сяяло білизнаю, наче свіжий гірський сніг, а шкіра вирізнялася сліпучою, блідою чистотою. Жінка була вбрана в легку, невагому білу сукню, що м'яко струмувала донизу, а в її білосніжних пасмах яскраво майоріла єдина жовта пір'їна.
Незнайомка повільно простягнула до королеви тонку долоню й беззвучно посміхнулася — так тепло й лагідно, що увесь біль, гарячка та страх Шанелли миттєво зникли.
Королева ступила крок назустріч цьому манячому світлу. На ліжку в покоях її важкі груди піднялися востаннє, виштовхнувши тихий, легкий вдих. Гарячка нарешті відступила, поступаючись місцем вічній прохолоді. Шанелла застигла, а її рука поволі вислизнула з тремтячих пальців Заріфи. Королева померла.