Розділ 7 "Північний троль та Південна качка ". Сторінка 72

Шерліста вирвалася з кігтів чудовиська останнім, нелюдським ривком. Відштовхнувши лезо від шиї, вона почала відчайдушно метатися по напівтемній кімнаті, наче загнана пташка в залізній клітці. Ейліс важко ступав слідом, його дике рикання лунало за спиною, а закривавлене лезо блідо відблискувало в сутінках.

Смертельний жах більше не залишав місця для вагань. Побачивши перед собою єдиний вихід — високе, розчинене навстіж вікно вежі — Шерліста кинулася туди. Вона на ходу розірвала вузол, що стягував її шию, і одним поштовхом відкинула важку хустку, вивільняючи зболене тіло й поранену душу з лещат сорому.

У наступну мить дівчина вилетіла у відкрите вікно, крокуючи в порожнечу над прірвою Колдстоуна.

Її падіння стало моторошним, сумним вальсом серед холодного гірського повітря. Вгорі, підхоплена рвучким північним вітром, повільно плавала шовкова чорна хустка — вона злетіла з її голови, немов полегшений покров, залишивши дівчину абсолютно оголеною перед небесами. Важкі, темні складки сукні розгорнулися, як поранені крила, а залишками вирваного русявого волосся грався крижаний вітер, м'яко огортаючи її спотворене, але тепер нарешті спокійне обличчя.

Вона падала крізь сірий туман, повз похмурі, засніжені зубці замкових стін, що ховали її страждання. На частку секунди згасли всі синці, зник біль і розпач — залишилася лише кришталева, абсолютна тиша. Шерліста линула додолу легко й граційно, мов збита вітром пелюстка сухої троянди. Чорна хустка, м'яко кружляючи, поволі спускалася слідом за нею, наче останній жалобний саван, відданий їй самим високим суворим небом.