Розділ 6 "Левиця та вогонь". Сторінка 64

Селія зупинилася біля самого ліжка. Вона відкинула важке лисяче хутро трохи назад, дозволяючи жовтому шовку сукні вільно спадати додолу, і схилилася над Ейчеллом. Його бліде, виснажене лихоманкою обличчя було вкрите краплями холодного поту. Груди ледь підіймалися, виштовхуючи повітря з хрипким, моторошним свистом. Принцеса знала, що він усе ще при тямі, хоч і балансує на тонкій межі між маренням та реальністю, але найголовніше — вона точно знала, що відповісти він їй уже не зможе.

— Це все виключно через тебе, — її голос пролунав тихо, але дзвінко, розрізаючи густу тишу кімнати, наче крижане лезо. — Усе моє життя, усе, що належало мені по праву крові, перетворилося на попіл через твою жалюгідну слабкість.

Вона повільно обійшла ліжко, зумисне гучно ступаючи по кам'яній підлозі, з насолодою спостерігаючи, як його повіки ледь помітно здригаються від кожного її кроку.

— Я мала стати королевою. Я мала правити з біломармурового трону Мідного Каменю, а не гнити тут, у цьому вогкому, смердючому склепі, куди не пробивається навіть сонце! — Селія трохи підвищила голос, дозволяючи роками накопиченій отруті вирватися назовні. — Мій батько віддав мене тобі, сподіваючись на сильний, могутній союз. А що він отримав натомість? Хворобливого каліку, який навіть не зміг розділити зі мною ложе. Ти позбавив мене шансу народити спадкоємця, Ейчелле. Саме через твою немічність Макто з легкістю відібрав мою корону й віддав її немовляті, яке ще навіть не навчилося ходити. Ти винен у цьому.