Аннета повільно прослизнула до покоїв королеви. Всередині панувала напівтемрява та солодкуватий аромат трав: служниця Ріда саме старанно натирала заспокійливою маззю руки Шанелли. Королева, вбрана в сувору темно-блакитну сукню з важкого оксамиту, виглядала величною та втомленою.
Побачивши Аннету на порозі, Шанелла повільно повернула голову й гостро запитала:
— Ну? Що там у Селії? Що сталося?
Аннета на мить замислилася. Поглянувши на Ріду, вона вирішила приховати справжній зміст листа, аби не викликати чергового спалаху гніву королеви чи зайвих пліток у замку.
— Нічого особливого, ваша високосте, — спокійно й тихо відповіла Аннета, опустивши очі. — Принцеса просто спалила якийсь старий лист від васалів, не захотіла навіть дочитати.
Невдоволено хмикнувши, Шанелла жестом відпустила Ріду й повернулася до своїх думок. Аннета ж тим часом мовчки підійшла до колиски малого Сільва. Хлопчик за цей рік добряче підріс і саме бавився з дерев'яною іграшкою. Побачивши служницю, він мило посміхнувся й виразно мовив свої перші, ще трохи дитячі слова:
— А-нне-та... гра-ти!
Аннета ледь помітно посміхнулася, обережно перестеляючи свіжу білизну в ліжку маленького принца й слухаючи, як той шепоче у тихому затишку королівських покоїв.