Розділ 2 "Лялька з короною". Сторінка 26

Дора миттєво зупинилася і, опустивши очі, низько вклонилася молодому шляхтичу.

— Перепрошую, мій лорде. Я лише виконую свої обов’язки і поспішаю до покоїв принцеси, — спокійно та шанобливо відповіла дівчина, намагаючись обійти його.

Проте Родрік знову перегородив їй шлях. З-під важкого плаща він дістав невеликий, але відчутно важкий шкіряний мішечок, у якому дзвінко брязкало золото, і простягнув його служниці.

— Ти розумна дівчина, Доро, — отруйно-м’яко прошепотів Родрік, підступаючи ближче. — Нам із дядьком потрібна дрібниця: ти просто розповідатимеш про кожен крок, кожен лист і кожен подих принцеси. Це золото — лише початок.

Дора застигла. Поглянувши на мішечок, вона рішуче похитала головою й розмашистим рухом вибила його з рук шляхтича. Монети з глухим звуком упали на кам’яну підлогу.

Обличчя Родріка миттєво спотворилося гнівом. Не встигла дівчина й відступити, як хлопець граціозним, загартованим рухом вихопив з-за пояса гострий кинджал і жорстко притиснув лезо до її ніжного горла.

— Ти сильно переоцінюєш цінність свого життя, дівка, — просичав він їй прямо в обличчя, відчуваючи, як дівчина завмирає від жаху.

Тонка смужка сталі боляче впилася в шкіру. З очей Дори від страху й безсилля бризнули рясні сльози, які гарячими краплями стікали по щоках. Задоволений її реакцією, Родрік зневажливо пирхнув і з силою відштовхнув дівчину від себе. Вона важко впала на холодні плити, а шляхтич, навіть не розвернувшись, розмашистим кроком пішов геть коридором.

Заплакана, тремтяча Дора залишилася сидіти на підлозі, ковтаючи сльози й стискаючи забите плече. Вона глянула на підлогу, де під стіною лежав шкіряний мішечок. Усвідомлення власної беззахисності перед вищою шляхтою сковало її серце. Дрижачою рукою дівчина повільно простягнула пальці й все ж затиснула золото в кулаці.

Тим часом у сонячному саду панувала зовсім інша атмосфера. Осіннє листя тихо шелестіло під ногами Селії та Ейліса Сеулла, які повільно йшли алеєю.

Принцеса злегка всміхалася, її карі очі сяяли від щастя, хоч вона й намагалася триматися з королівською гідністю.

— Північ дуже сувора, принцесо, — низьким, оксамитовим голосом мовив Ейліс, дивившись на дівчину своїми пронизливими сірими очима. — Там немає таких розкішних садів, як у Мідному Камені. Лише скелі, сніг і темні ліси. Ви не лякаєтеся такого майбутнього?

— З вами, лорде Ейлісе... — Селія на мить зупинилася й сміливо зустріла його погляд, відчуваючи, як прискорюється серцебиття, — навіть північна крига здається мені прекраснішою за золоті клітки нашого півдня.