Розділ 2 "Лялька з короною". Сторінка 16

Пройшло три місяці. Осінній смуток огорнув Мідний Камінь: родина Герберів вирушила назад до свого похмурого Букрівера, залишивши столицю в незвичній тиші.

Селія повільно прогулювалася вистеленими жовтим листям алеями саду разом із Дорою. На принцесі була проста, але елегантна сукня, а в її карих очах більше не було того дитячого страху, що був три місяці тому.

— Знаєш, Доро, а Сільв вже не здається таким беззахисним, — мовила Селія, зупинившись біля масивного каменя в центрі саду. — Вчора він навіть простягав свої крихітні рученята до мого волосся і сміявся. Він росте, і це вже не те бліде дитя.

Дівчата присіли на плаский, трохи прохолодний камінь.

— Це чудово, ваша високосте, — посміхнулася Дора, поправляючи темне пасмо. — Тепер у Мідному Камені є справжній спадкоємець. Королівство в безпеці, а король Макто нарешті спокійний.

Усмішка миттєво зникла з обличчя Селії. Вона гостро поглянула на служницю, а її карі очі зтемніли:

— Я теж спадкоємиця, Доро. Я була нею п’ятнадцять років.

Дора лише дзвінко засміялася, сприйнявши це за дівочу гордість:

— Ох, принцесо, ви ж знаєте, як влаштований світ. Чоловіки завжди обирають корону для хлопчиків.

Тим часом у просторій залі замку панувала зовсім інша атмосфера. Король Макто, скинувши важку мантію, щиро й голосно реготав, підкидаючи на руках маленького Сільва. Малюк агукав і чіплявся крихітними пальчиками за батьків камзол.

Шанелла сиділа неподалік у глибокому оксамитовому кріслі. Поруч із нею тихо стояла Ріда Айлет, тримаючи тацю з теплим відваром трав. Королева була все ще блідою після важких пологів, але її погляд, звернений на чоловіка та сина, був наповнений глибоким спокоєм.