До дівчат коридором, важко дихаючи та задкуючи від переляку, підбігла Ріда Айлет. Ця молода служниця королеви була трохи пухкенькою, із вибитим з-під чепчика блондинистим волоссям та великими, темними від жаху очима.
— Принцесо! Ваша високосте, благаю, йдіть звідси! — задихаючись, проговорила Ріда, хапаючи Селію за тремтячі руки. — Королева... там усе надто страшно. Вам не варто на це дивитися! Йдіть до своїх покоїв, прошу вас!
— Ні! Це моя мати! Я хочу знати, що з нею! — закричала Селія, але її голос зірвався. З виразних карих очей дівчини нарешті бризнули сльози, заливаючи щоки. Вона безсило заридала, міцніше стискаючи смарагдову тканину своєї забрудненої сукні.
— Ріда права, ваша високосте. Ходімо, — тихо, але рішуче мовила Дора.
Вона м’яко, проте впевнено обійняла принцесу за плечі й потягла подалі від зловісних дверей. Селія більше не опиралася. Схлипуючи та втираючи сльози кулаками, вона повільно йшла коридором, поки Дора обережно вела її назад до прохолодних і тихих покоїв, подалі від несамовитих криків, що відбивалися від кам’яних стін Мідного Каменя.