Першим під гучний звук сурм на золотавий пісок арени виїхав Ендрю Фоксвент. Його обладунки, вкриті філігранним гравіюванням у вигляді вогняних лисиць, засліпливо сяяли проти сонця. З-під важкого шолома, який він тримав під пахвою, вибивалося густе, як стигла пшениця, руде волосся. Зауздавши свого вороного коня прямо перед королівською трибуною, Ендрю підняв спис угору й гучно закликав:
— Мій королю! Сьогодні кожен мій удар і кожна перемога будуть присвячені іменинниці — прекрасній принцесі Селії!
Щоки Селії залила фарба, а натовп вибухнув схвальними вигуками.
Проте за мить із протилежного боку арени виринув його суперник — Ейчелл Вудкос. Його обладунки були темнішими, з воронованої сталі, а на грудях виблискував закарбований дубовий листок. Ейчелл проїхав повз королівську родину, уповільнивши ходу біля лав для шляхетних гостей. Він спрямував вістря свого списа до юної дівчини, що сиділа в першому ряду.
Це була його сестра, Лілія Вудкос. Вона мала ніжне обличчя, хвилясте каштанове волосся, що спадало на плечі, та виразні, смарагдово-зелені очі, у яких зараз читалося хвилювання за брата.
— Я б’юся за честь мого роду та за мою сестру, Лілію! — пролунав глибокий голос Ейчелла крізь забрало.
Обидва вершники роз'їхалися по різних кінцях бар'єра. Напруга на арені досягла межі, і трубач дав сигнал до початку першого герцю.