Епілог

   Селеста

  Минуло п'ять років.

  Сонце повільно ховалося за пагорбами, заливаючи золотом подвір'я нашого будинку. Літній вітер колихав високі трави, а десь неподалік лунав дзвінкий дитячий сміх.

 — Тату, лови!

  Леон ледве встиг ухилитися від дерев'яного меча, який полетів просто в нього. Маленька Роуз стояла посеред двору з таким гордим виглядом, ніби щойно перемогла цілу армію.

 — Це був нечесний удар, Роуз, - усміхнувся він.

 — Але я маленька, а ти великий. Це теж не чесно, - надула свої губки донька. 

 — Гаразд, ти перемогла мене, - Леон підхопив її на руки і закрутив, та потім все ж опустив на землю. Дівчинка голосно розсміялася і побігла далі.

  Леон проводив її поглядом. Чорняве волосся майоріло на сонці, даючи зрозуміти, що вона донька свого батька. А від мене вона успадкувала впертий характер.

 — Вона знову мучить тебе? - мій голос змусив його обернутися.

  Я стояла на ґанку, притискаючи до грудей чашку з чаєм. Леон підійшов ближче і обійняв мене за плечі, але потім його долоня опустилася на мій досі плоский живіт. Ми чекали на ще одну дитину.

 — Вона стає дедалі пруткішою. За нею вже не можливо простежити, - жалівся Леон. Я тихо засміялася і сперлася головою на його плече. 

 — Вона твоя копія. Ти сам сказав, що вона стане твоєю спадкоємицею. 

  На мить ми замовкли, спостерігаючи за Роуз. Колись Леон боявся цього щастя. Боявся втратити його так само раптово, як міг втратити тоді, п'ять років тому. Але роки навчили його цінувати кожен день, не озираючись на страх.

 — Про що задумався? - запитала. Він поцілував мене в скроню.

 — Про те, як близько був до того, щоб усе це втратити, - я взяла його за руку й переплела наші пальці.

 — Але ж не втратив.

 — Ні.

У дворі Роуз знову засміялася, ганяючись за метеликом. Над будинком здіймався дим із каміна, а навколо розливався тихий вечірній спокій.

  На стежці до нашого дому я помітила Анабель з сином. Її доля склалася по-своєрідному добре. Перші місяці після народження Роуз вона жила з нами, у всьому мені допомагаючи. Та потім до нашого дому прийшли невтішні новини – її чоловік, кузен Леона, Олівер помер. Як виявилося він безутішно весь час пиячив. Від нього пішла, або простіше кажучи втекла, вся прислуга. А за кілька днів до трагедії Глорія забрала до себе їх стару тітку. От він і напившись в один день звалився зі сходів. 

  За правом матері спадкоємця все успадкувала Анабель, до повноліття свого сина. За цей час вона розквиталася з боргами, не без помічі Леона, та все ж, й змогла відновити роботу шахти. Її тепер всі знають не лише як аристократичну леді, а першу в наших краях жінку-власницю шахти. 

  Звичайно спершу все було не так просто. Тей рік був для всіх найтяжчим. Після похорон Олівера Анабель наполягала, щоб у родиному маєтку посилилася наша з Леоном сім'я. Але чоловік дав тверду відмову і запевнив, що ми залишимося в будинку, де почалася наша історія.

 — Сьогодні на диво спекотно, - сказала Анабель й поставила на ґанок кошик з яблуками.

 — Скажи це Річарду і Роуз. Їм ніщо не завадить ганяти на повну, - я кивнула на дітей, що вже разом бешкетували.

 — Ходімо в дім, - запросив Леон.

  Всередині нас чекав стіл зі стравами, що люб'язно приготувала Гвен. А ось у неї ніби друге дихання відкрилося. Вона обожнювала нашу маленьку принцесу.

  Леон налив собі склянку бренді, але пив неквапливо. Він знав, що після випадку з його кузеном я недолюблюю вживання таких напоїв у будинку.

 — Фейт скоро прийде, - сказала, побачивши як подруга мнеться, щоб запитати чи буде він.

 — Ооо... Я не... Я нікого не шукала.

 — Авжеж, - кивнула я і підійшла до неї впритул, аби прошепотіти на вухо: - Очі ніколи не брешуть.

  Я майже одразу помітила, як цих двох тягне один до одного. Мені здається, Фейт закохався ще тоді, коли Анабель жила в нашому домі.

  А після переїзду Фейт завжди знаходив привід навідатися до її маєтку чи запропонувати допомогу. Анабель же вперто вдавала, що не помічає його знаків уваги, хоча сама щоразу ніяковіла під його уважним поглядом. З боку це виглядало кумедно: він терпляче чекав, а вона вперто тікала від почуттів. І так останні п'ять років. Не знаю, як у нього вистачало терпіння. 

  До будинку зайшов Фейт.

 — Добрий вечір, - його поява миттєво змінила вираз обличчя Анабель. Вона відвела погляд і надто старанно взялася поправляти серветки на столі. Я обмінялася поглядом із Леоном. Він ледь помітно усміхнувся.

 — Ти запізнився, - сказав мій чоловік.

 — У мене є виправдання.

 — І яке ж?

 — Роуз перемогла мене в нашому поєдинку, - він театрально взявся за серце. 

 — Вона точно моя донька, - задоволено сказав Леон.

  Вечір минав спокійно. За столом лунав сміх, Роуз захоплено розповідала про свої пригоди, а Річард намагався довести всім нам, що вже достатньо дорослий, щоб їздити верхи без нагляду.

 — Абсолютно ні, - одночасно відповіли Анабель і Фейт. Діти незадоволено переглянулися, а всі інші засміялися.

  Минуло ще трохи часу. Гвен почала прибирати зі столу, діти побігли надвір, а розмова поступово стихла. Та раптом Фейт підвівся.

 — Власне, є дещо, про що я хотів сказати, - усі погляди звернулися до нього. Навіть Анабель насторожилася. Я тихо фиркнула, а Леон заховав усмішку за келихом. Ми прекрасно знали чим має закінчитися сьогоднішній вечір.

  Фейт підійшов до Анабель. Тепер він виглядав значно схвильованішим за неї.

 — Ми знайомі вже багато років, - почав він, - І за цей час я бачив вас у найважчі моменти життя. Бачив, як ви все втрачали, боролися, падали й знову піднімалися. Ви найсильніша жінка з усіх, кого я знаю.

  Анабель не відводила очей від Фейта. 

 — Я довго мовчав, бо не хотів тиснути на вас, - продовжив він, - Але більше не хочу втрачати час.

  Він дістав із кишені срібну обручку. Очі Анабель широко розплющилися.