Глава 60

  Леон

  Вже пройшло три дні хвороби Селести. Гарячка то покидала її тіло, то поверталася з новою силою. Кожного разу вона бурмотіла прохання дати їй дитину, але за наказом Фейта я не міг цього зробити. Серце розривалося від її благань і моєї безпорадності. 

  Тишу порушив плач доньки, що знову завела свою гірку пісню. Її не влаштовували три тітки, що бігали навколо неї і трусилися ніби над кришталевою. Я виходив, щоб побути з Роуз, але майже весь час був поруч із ліжком дружини.

  Спершу здавалося, що станеться найгірше, але кожен день давав все більше надії. Ось і зараз, Селесту вже не лихоманило, але був страх, що все повернеться з ще більшою силою. Страх втратити її сковував все тіло, я не міг думати про щось ще. Справи шахти відійшли на плечі Адама, адже мені й чути не хотілося про нові проблеми, що постійно там виникають. 

  Мої очі ловили кожне ворушіння Селести. Спокійне дихання було видне по тому як опускалися й піднімалися її груди, я молився Богу, щоб це було останнє випробування, що настигло її. 

  Я пересів з крісла на ліжко, поближче до дружини. Мої губи самі знайшли її чоло, перевіряючи її стан. Жар не наступав, але й Селлі не приходила до тями. За ці три дні вона дуже схудла, особливо це було видно на лиці. Обличчя стало блідим, шкіра під очима темною, а щоки занепали. Не в змозі стримати себе зарився лицем у руде волосся. 

 — Кохаю тебе, - прошепотів, - Не смій полишати нас.

  У відповідь почув лише слабке мугикання. Мене заспокоювала думка, що Селлі чує мене. В двері постукали і зайшла Гвен з глеком.

 — Капітане, я принесла відвар, - вона зам'ялася на вході, - Хазяйка повинна випити його. 

 — Став сюди, - я набрав в стакан гарячкуватої рідини, що мала злегка коричневий колір. Припідняв Селесту й майже переложив на себе, щоб мені було зручно. Стакан торкнувся блідих губ, що раніше були яскравими ніби ягідними. Вона пила маленькими ковтками, пересилюючи себе. 

  Ми так і заснули. Разом. 

 —Леоне... - тихий шепіт вривався у свідомість. Та втома вирішила взяти своє.

 — Л..леоне... - знову повторилося. І цього разу я майже підірвався, не в змозі повірити. Й лише поглянувши в зеленкуваті очі, зрозумів, що це все насправді. 

 — Моя Селлі, - рукою доторкнувся до її щоки. Вона не була гарячою чи холодною, а трохи теплою. Її очі продовжували втомлено дивитися на мене. 

 — Ти налякав мене, - її голос був хрипким і слабким, ніби кожне слово давалося через силу. Я нервово засміявся, хоча в очах уже пекли сльози.

 — Це я налякався, Селесто. Я три дні жив між небом і землею, - Вона спробувала усміхнутися, але лише ледь припідняла куточки губ.

— Роуз... Де Роуз?

— З нею все добре. Вона голосить на весь дім і доводить до відчаю всіх одночасно.

  Селеста тихо засміялася. Цей звук був найпрекраснішим із усього, що я чув за останні дні.

 — Принеси її мені...

  Я завмер. Наказ Фейта досі лунав у голові. Не давати дитину, поки Селеста остаточно не одужає. Але тепер вона була при тямі. Її очі більше не палали гарячкою. Вони були втомленими, але живими.

 — Леоне, будь ласка, - прошепотіла вона, - Я хочу побачити нашу доньку.

  Я не зміг їй відмовити. Вийшовши з кімнати, я майже зіткнувся з Гвен.

 — Капітане?

 — Вона прокинулася, ‐ жінка схлипнула від радості й затиснула долонями рота.

  Через кілька хвилин я повернувся з маленьким згортком на руках. Наче відчувши щось, Роуз припинила плакати ще біля дверей. Селеста дивилася на неї так, ніби бачила вперше. Сльози беззвучно покотилися її щоками.

 — Яка вона велика...

 — За три дні виросла на цілий дюйм, - серйозно відповів я.

 — Брехун, - сміхотливо сказала дружина, але без образи. Я обережно поклав Роуз біля матері. Крихітна ручка одразу вчепилася в край ковдри, а потім і в палець Селести. 

  У кімнаті запанувала тиша. Не та важка тиша страху, що душила мене останніми днями. 

  А інша. Тепла.

  Тиша дому.

  Тиша сім'ї.

  Я дивився на них обох і вперше за довгий час дозволив собі повірити, що найстрашніше вже позаду. Селеста підняла на мене погляд. Вона простягнула до мене руку. Я одразу взяв її у свою.

 — Лягай ближче, - тихо сказала вона, - Ми скучили за тобою.

  І в ту мить я зрозумів, що жодні скарби світу, жодні шахти чи багатства не варті того, що зараз було переді мною: моя дружина жива, а наша донька мирно сопе біля нас. Уперше за три дні я відчув себе не господарем шахт і не людиною, на плечах якої лежить цілий світ. Лише чоловіком, який нарешті повернув свою сім'ю.