Глава 59

  Леон

  Я ледве встиг її вхопити. Селеста просто звисала в мене на руках без свідомості. Через звичайна блідість її шкіри викликала тривогу. Ще з ночі стан Селести турбував мене, коли знемога настигла її так раптово. 

  І ось зараз, вдивляючись в її заплющенні очі, не міг впізнати ту життєрадісну дівчину, що стала мені дружиною. Шум навкруги висмикнув мене заціпеніння, а ще Фейт, який струснув моє плече. 

 — Занеси Селесту в кімнату, мені потрібно оглянути її, - короткий наказ від нього.

  На останок я оглянув присутніх, особливо вражену і злякану Глорію, яка тримала мою доньку. Та часу заспокрювати всіх не було, особливо коли мене самого треба було утихомирити.

  Ми піднялися на другий поверх до нашої з Селестою спальні. Я обережно переклав її на ліжко, помічаючи для себе якою гарячою була її шкіра.

 — Вона вся горить... - прошепотів друг, як тільки взяв її руку.

 — Що з нею? - не витримав я.

 — Потрібно зняти сукню, до сорочки, щоб я міг повністю оглянути, - його очі знайшли мої, і в них можна було побачити справжній жах, - Скоріше за все, це післяпологова лихоманка. 

  Я завмер, не бажаючи чути цього висновку. На порозі з'явилася Гвен з явною охотою домогти.

 — Дороможіть роздягнути її, а потім принесіть таз з холодною водою та склянку оцту, - звернувся до неї Фейт, розуміючи що зі старої Гвен більше користі ніж від мене.

  Через годину ми всі вже знали вирок. Лихоманка, що настала внаслідок народження Роуз. Я сидів біля ліжка, поруч із Селлі і не міг не думати про найгірше. На війні нас вчили бути готовими до найгіршого, та зараз я навіть не міг уявити це найгірше. 

 — Тобі необхідно подумати про доньку, - сказав Фейт, що знову почав обтирати Селесту оцтовою водою, - Вона не може годувати дитину, а Роуз голодна. Я б тобі порадив знайти годувальницю вже сьогодні. 

  І я послухався його, просто мовчки вийшов з кімнати. Оглянув будинок, що зранку палав радістю, а зараз став сірим. На щастя мені не довелося розбиратися з гостями, за це взялася Анабель. Вона провела присутніх і допомогла розміститися в домі тим, хто залишиться. А саме Глорія, що навідріз відмовилася покидати мій дім при такому скрутному становищі, і Адам, що просто залишався поруч, висловлюючи свою підтримку. До нього я і звернувся:

 — Мені потрібно в місто, знайти для Роуз... годувальницю, - мій голос почав тремтіти на кінці. Тому що це звучало як вирок. Кінець. 

  На щастя в таку пору знайшлася жінка, що погодилася поїхати з нами, щоправда за добру плату. Та зараз не було часу рахувати гроші. Це було для моєї крихітки донечки. 

  Ніч пройшла важко, у Селести почалася справжня гарячка і марення. А ще плач Роуз, що шукала маму, бо її не вдовільняли три тітоньки, що зібралися навколо неї. Ця ніч принесла лише безсоння. 

  Важкі штори були напівзасунуті, щоб вберегти таке необхідне тепло, і в кімнаті панувало приглушене світло. Вогонь у каміні горів тихо, майже без тріску, ніби й він не наважувався порушити напружену тишу. Селлі лежала на широкому ліжку під важкими ковдрами. Її обличчя було бліде, але щоки палали рум’янцем гарячки. Кілька рудих пасм волосся прилипли до скронь, вологих від поту. Дихання було нерівне, інколи занадто швидке. 

  Біля ліжка стояла миска з водою та складена тканина. Гвен обережно змочила полотно і поклала його на лоб дівчини.  

 — Вона знову гаряча, капітане…  - тихо прошепотіла жінка.

  Я стояв трохи осторонь, біля вікна. Руки були складені за спиною, але пальці нервово стискалися. Зараз я почувався втомленим і безсилим.

  — Фейт казав, що лихоманка має спасти до ранку, — відповів, хоча в голосі не було певності. 

  Дружина тихо застогнала й ворухнулася на подушках. Її очі напіввідкрилися, але погляд був розмитий.

 — Дитина… - ледь чутно прошепотіла вона, - Де моя дитина?

  Я миттю підійшов до ліжка і нахилився над нею.

 — Вона у безпеці, - сказав вже тихіше, ніж будь-коли раніше, - Спить. З нею Глорія, Анабель та годувальниця.

  Вона ніби почула його, але слова повільно губилися в гарячковому маренні. Її рука слабко піднялася, ніби шукала щось у повітрі. Я обережно взяв її долоню у свою. Вона була гаряча, майже пекуча.

 — Ти мусиш відпочити, - прошепотів. 

  У кімнаті знову запанувала тиша, було чути лише важке дихання Селести та тихе потріскування вогню.

  Я не відпускав її руки. Наче боявся, що якщо відпущу — вона може зникнути.